— Алло! — промовив жіночий голос, якого я ніколи раніше не чув. Ні моєї дружини, ні тієї дивної жінки, що недавно мені дзвонила, коли варив спагеті. Голос іншої, незнайомої особи.
— Скажіть, будь ласка, я не могла б поговорити з Тору Окада-саном?[3] — сказала жінка так, ніби читала заздалегідь написаний на папері текст.
— Можете, — відповів я.
— Ви чоловік пані Куміко Окади?
— Так. Куміко Окада — моя дружина.
— А Нобору Ватая — старший брат вашої дружини?
— Так, — відповів я стримано. — Нобору Ватая — справді старший брат моєї дружини.
— Мене звати Кано.
Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Несподівана згадка про старшого брата Куміко мене вельми насторожила. Я пошкріб потилицю тупим кінцем олівця, що лежав біля телефонного апарата. Секунд п'ять-шість жінка мовчала. У слухавці не було чути нічого. Можливо, прикривши її рукою, вона з кимсь поряд розмовляла.
— Алло! — сказав я занепокоєно.
— Пробачте, будь ласка, — раптом сказала жінка. — Я передзвоню вам пізніше, якщо ви не проти.
— Та постривайте, — сказав я. — Це…
Зв'язок обірвався. Якийсь час я дивився на слухавку в моїй руці, а потім ще раз приклав її до вуха. Сумніву не залишилося: розмова скінчилася.
Усе ще відчуваючи невиразне невдоволення, я повернувся за кухонний стіл, випив каву і з'їв сандвіч. Я ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пролунав дзвінок. Коли, тримаючи ніж у руці, я збирався розрізувати сандвіч, то, напевне, про щось думав. Про щось важливе. Що довго й безуспішно намагався був згадати. Воно раптом сплило в моїй голові тоді, коли я хотів розділити сандвіч надвоє. Та от зараз зовсім не пам'ятав, що ж це було. Жуючи сандвіч, я з усієї сили намагався воскресити його в своїй голові. Та марно. Воно вже повернулося в темні закамарки моєї свідомості, де жило досі.
Перекусивши, я прибирав тарілки, коли раптом знову пролунав дзвінок. Цього разу я взяв слухавку відразу.
— Алло, — промовив жіночий голос. Голос дружини.
— Я слухаю, — сказав я.
— Як почуваєшся? Ти вже поїв?
— Так. А ти що-небудь їла?
— Нічого, — відповіла вона. — Від самого ранку була настільки зайнята, що навіть не мала часу перекусити. Трохи пізніше десь тут поблизу куплю сандвіча. А ти що їв?
Я докладно розповів їй, що з'їв.
— Ого, — сказала вона без особливих заздрощів. — А ти знаєш, я забула вранці попередити, що сьогодні тобі подзвонить жінка на ім'я Кано.
— Уже дзвонила, — сказав я. — Щойно. Тільки назвала наші імена — моє, твоє і твого старшого брата — й поклала слухавку. А чому дзвонила — ні мур-мур. Як це розуміти?
— Поклала слухавку?
— Сказала, що передзвонить.
— Так-от, якщо вона подзвонить, роби так, як вона скаже. Бо це дуже важлива справа. Гадаю, може, тобі навіть доведеться з нею зустрітись.
— Зустрітися? Сьогодні?
— Чому ж ні? Може, ти на сьогодні щось запланував? Домовився з кимсь про зустріч?
— Ні. Нічого не планував. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Але, може, ти мені поясниш, хто вона, ця Кано, й що їй, власне, від мене треба? Я хотів би про це хоч щось знати. Якщо йтиметься про роботу, то з твоїм братом я не хочу мати жодних справ. Здається, я тобі вже казав про це раніше.
— Роботи це не стосується, — роздратовано сказала вона. — А нашого кота.
— Кота?
— Ой, пробач. Спішу. На мене люди чекають. Я взагалі не мала права дзвонити. Бо, як уже казала, навіть не встигла перекусити. Знову подзвоню, як тільки трохи звільнюся.
— Я знаю, як ти зайнята, але навіщо нав'язуєш мені з доброго дива якусь незрозумілу річ? Що сталося з котом? А ця Кано…
— В усякому разі, будь ласка, зроби так, як вона скаже. Зрозумів? Це серйозна справа. Побудь дома й почекай її дзвінка. Ну, я кінчаю.
Розмова урвалася.
Коли о пів на третю задзвонив телефон, я дрімав на дивані. Спочатку я подумав, що це будильник надривається. Я простягнув руку, щоб натиснути на кнопку й зупинити його деренчання. Але будильника там не намацав. Я спав не на ліжку, а на дивані. І був не ранок, а день. Я встав і підійшов до телефону.
— Я слухаю, — сказав я.
— Алло, — відповів жіночий голос. Голос жінки, яка дзвонила зранку. — Це Тору Окада-сан?
— Так. Це я. Тору Окада.
— Мене звати Кано.
— Отже, це ви дзвонили недавно?
— Так. Вибачте за те, що я повелася так неввічливо. Однак скажіть мені, пане Окада, чи маєте на сьогодні якісь плани?
— Та начебто ні.
— У такому разі чи не могли б ми зустрітися? Я розумію, це так раптово, але ви не думаєте, що це можна зробити сьогодні?..
— Сьогодні? Зараз?
— Так.
Я зиркнув на годинник. У цьому не було потреби, бо півхвилини тому я вже дивився на нього. Але для певності ще раз глянув. Як і раніше, було пів на третю.
— Розмова буде довгою?
— Гадаю, не дуже. А втім, я можу помилитися. Зараз точно не знаю. Вибачте, будь ласка.
Однак хоч би скільки часу ця розмова забрала, у мене не було вибору. Я згадав недавні слова Куміко: роби, як скаже ця жінка, це серйозна справа. Тож нічого іншого не залишалось, як слухатися, що скажуть. Якщо Куміко сказала, що справа серйозна, то так воно і є.
— Зрозуміло. У такому разі де нам краще зустрітися? — запитав я.
— Ви знаєте готель "Пасифік" перед станцією Сінаґава?
— Знаю.
— На першому поверсі є кав'ярня. Я чекатиму там о четвертій. Ви не проти?
— Гаразд.
— Мені тридцять один рік. Я буду в червоному вініловому капелюшку.
"Отакої!" — подумав я. У тому, як жінка говорила, було щось дивне. Щось таке, що вмить мене збентежило. Але я ніяк не міг собі пояснити, що незвичайне прозвучало в її словах. Зрештою, не було жодних підстав забороняти жінці тридцяти одного року надівати червоний вініловий капелюшок.
— Зрозуміло, — сказав я. — Мабуть, зможу вас упізнати.
— Окада-сан, а чи не були б ви такі ласкаві й назвали якісь характерні особливості своєї зовнішності?
Я задумався: власне, які в мене "характерні особливості" зовнішності?
— Мені тридцять років. Зріст — сто сімдесят два сантиметри, вага шістдесят три кілограми. Окулярів не ношу. — Перераховуючи ці дані, я подумав: "Та які це в біса характерні особливості зовнішності!" У кав'ярні готелю "Пасифік" навпроти станції Сінаґава знайдеться чоловік п'ятдесят з такою зовнішністю. Я одного разу туди заходив — приміщення надто велике. Потрібно те, що привертає людську увагу. Однак ніщо не спадало на думку. Звичайно, не можна стверджувати, що в мене немає характерних особливостей. Скажімо, я тепер сиджу без роботи, пам'ятаю імена всіх братів Карамазових. Але ззовні цього не видно.