Раптом мені в очі впав настінний календар з позначками місячних фаз. Наближалася пора повного місяця. "Так це ж у Куміко скоро почнеться місячне!" — подумав я.
Правду кажучи, тільки після одруження я вперше чітко усвідомив, що належу до мешканців Землі, третьої планети Сонячної системи. Я живу на Землі, Земля крутиться навколо Сонця, а навколо Землі обертається Місяць. Незалежно від того, подобається це мені чи ні, але так триватиме вічно (вічно, ясна річ, у порівнянні з тривалістю мого життя). Так думати мене змусила абсолютна точність двадцятидев'ятиденних менструальних циклів моєї дружини, що відповідали фазам Місяця. Свої цикли Куміко переносила важко. За кілька днів до початку ставала страшенно неврівноваженою, часто роздратованою. Тож і для мене, хоч і посередньо, її цикли ставали важливими. Щомісяця доводилось готуватися до них, щоб не створювати зайвих клопотів. До одруження я майже не помічав фаз Місяця. Навіть якщо я іноді поглядав на небо, то все одно його формі я не надавав жодного значення. А от одружившись, я почав стежити, як змінюється Місяць.
І до Куміко я зустрічався з кількома дівчатами. Звісно, у кожної з них був свій цикл. В одних проходив важко, в інших — легко, в одних тривав лише три дні, а в інших — цілий тиждень. Бувало, що проходив регулярно, але траплялося й так, що запізнювався днів на десять, чим наганяв на мене страх. В одних псував настрій, в інших майже ніяк не проявлявся. Оскільки до одруження з Куміко я не жив сімейним життям із жінкою, то природні цикли сприймав як зміну пір року. Взимку одягав пальто, влітку взував сандалії. От і все. Однак коли одружився, то разом із співмешканкою дістав нове уявлення про фази Місяця. Тільки одного разу її цикл змістився на кілька місяців. Тоді, коли Куміко завагітніла.
— Вибач, — сказала вона, підвівши голову. — Я не збиралась на тебе накидатися. Просто втомилась і трохи зіпсувала собі настрій.
— Та нічого, — сказав я. — Не переймайся цим. Коли втомишся, раджу зігнати злість на комусь. Відразу на душі полегшає.
Куміко повільно вдихнула повітря, на хвильку затримала його в легенях і так само повільно видихнула.
— А як ти? — запитала вона.
— Що я?
— Ти ж ніколи не зганяєш злості на комусь, коли втомишся. А от я зганяю. Чому це так?
Я похитав головою.
— Я цього не помічав.
— Напевне, у тобі є глибокий колодязь. Ти крикнеш у нього: "У короля ослячі вуха!" — і все розв'язується.
— Можливо, — відповів я, трохи подумавши над сказаним.
Куміко знову глянула на порожню пляшку. Роздивилася етикетку, зазирнула в шийку, покрутила в пальцях.
— У мене скоро місячне, — сказала вона. — Мабуть, тому я така роздратована.
— Знаю, — сказав я. — Але ти цим не переймайся. Воно впливає не лише на тебе. Чимало коней вмирає, коли настає повний місяць.
Вона відпустила з руки пляшку й, розтуливши рота, подивилася на мене.
— Звідкіля це ти взяв? Чого ти раптом заговорив про коней?
— У газеті недавно прочитав. Усе думав розповісти тобі, але забув. Інтерв'ю з одним ветеринаром. Виявляється, на коней надзвичайно сильно впливають фази Місяця. Як фізично, так і емоційно. Коли наближається повний місяць, коні втрачають контроль над собою і навіть фізично страждають. А вночі, коли настає повний місяць, багато коней захворює і вмирає. Ніхто точно не знає причини, але статистика це підтверджує. Кажуть, що в таку ніч ветеринари не сплять — стільки роботи.
— Ого! — здивувалася дружина.
— А от від сонячного затемнення ще більша шкода. Для коней це справжня трагедія. Гадаю, ти навіть не уявляєш собі, скільки їх гине в день повного затемнення. Я хочу сказати, що ось зараз десь у світі вмирають коні. А те, що ти зганяєш злість на комусь, — просто дрібниця порівняно з цим. Тож не треба особливо засмучуватися. Уяви собі, як вони вмирають. Подумай про коней, що в ніч повного місяця лежать на соломі у стайні, хекаючи в агонії запіненими ротами.
Здавалося, ніби Куміко на мить задумалася про приречених на смерть коней.
— Доводиться визнати, що ти справді маєш дивовижну здатність переконувати, — ніби скорившись, сказала вона.
— У такому разі переодягайся і ходімо їсти піцу.
Лежачи тієї ночі поряд з Куміко в темній кімнаті і дивлячись у стелю, я допитував себе, що, власне, я знаю про цю жінку. Годинник показував другу годину ночі. Вона міцно спала. Я думав про блакитні серветки, квітчастий туалетний папір, яловичину й стручковий перець. Я жив з Куміко, не підозрюючи, з якою огидою вона ставиться до цих речей. Само по собі — це дрібниця. Дурниця, з якої можна посміятися. Над нею не варто зчиняти стільки шуму. Через кілька днів про таку нікчемну сутичку ми забудемо.
Однак ця подія, як не дивно, засіла в моїй голові. Псувала мені настрій, як маленька риб'яча кістка в горлі. "Можливо, це мало важливіше значення, ніж здавалося, — подумав я. — Може, навіть фатальне. Або було лише початком чогось більшого і трагічнішого. Можливо, я стою на порозі широкого незнайомого світу, який належить тільки Куміко". Він здавався мені величезною темною кімнатою. Я стояв у ній із запальничкою в руках, і її малюсіньке полум'я освічувало тільки невелику частину приміщення.
Чи зможу я колись побачити решту? Чи мені судилося постаріти й умерти, так і не дізнавшись усього про неї? Якщо це так, то чого варте таке моє подружнє життя? Чого варте моє життя, якщо я сплю в одному ліжку з невідомою жінкою?
Ось про що я думав тоді й раз по раз пізніше. І лише згодом я збагнув, що саме тоді я підступив до суті проблеми.
3
Капелюшок Мальти Кано
Шербетовий тон, Аллен Ґінзберг і хрестоносці
Я стояв у кухні й готував ленч, коли знову задзеленчав телефон.
Я відрізав дві скибки хліба, намазав їх маслом і гірчицею, помістив між ними шматочки помідора й сиру. Поклав усе це на кухонну дошку і вже збирався розрізати надвоє, як почулося деренчання.
Після трьох дзвінків я розрізав сандвіч навпіл. Переклав його на тарілку, витер і засунув кухонний ніж у шухляду. Після того налив собі чашку теплої кави.
Телефон усе деренчав. Здається, разів п'ятнадцять. Хоч-не-хоч я здався і взяв слухавку. Якби можна було, я волів би не брати. Ану ж це дзвонить Куміко?