32
кораблях. Пройшов нелегкий шлях від мастильника на есмінцях до комісара.
— Твій вчинок не засуджую,— сказав батько.— Хоч ТІЇ й не порадився зі мною. А я сьогодні прийшов попрощатися.
— їдеш? Знову в море?
— Так. Іду. Тільки не в море — під Сталінград.
— Невже,— запитав Савка,— у нас солдатів не вистачає? Батько відповів йому:
— Якщо добровольцями йдуть мої матроси, то мені, їхньому комісарові, відставати не до лиця. Становище па фронті зараз тяжке, як ніколи..Війна, синку, закінчиться не скоро... Запам'ятай мої слова: тобі доведеться воювати! А війна на морі — дуже жорстока річ. Як батько я бажаю тобі тільки всього найкращого. І не дай бог коли-небудь тонутн з кораблем. Привабливості в цьому мало. Все зовсім не так, як показують у кінокартинах.
— А... як? — запитав Савка.
— Цього тобі знати поки що не треба.— Відігнувши рукав кітеля, батько глянув на годинник, поляскав себе по кишенях, ніби щось шукаючи.— Навіть нема чого залишити —тобі... на згадку.
— А хіба, тату, ми вже не побачимося?
— Найближчим часом — навряд... Писатимемо один одному, але поки що я ще не знаю номера своєї пошти. А ти?
— Нам теж поки що номера не повідомляли.
— Тоді домовляємося,— вирішив батько.— Ти пиши бабусі в Ленінград на стару квартиру, і я теж писатиму туди.
■~— А якщо бабуся... Якщо її нема? — запитав Савка. Батько натягнув йому на очі безкозирку.
— Не моли дурниць! Старі люди живучі.— Ще раз глянув на годинник і запитав: — Хочеш, я залишу його тобі?
— Не треба, тату. Тобі на фронті він буде потрібніш.
— Ну, прощавай. Про всяк випадок я тобі заповідаю: не будь вискочкою, але й за чужі спини не ховайся. До двадцяти років обіцяй мені не курити... Не забувай бабусю! Вона зовсім самотня.
Ватькс поцілував сина й пішов до воріт. Савка довго дивився йому вслід, але батько крокував швидко, не оглядаючись.
А в бараках здійнялася метушня, юнги кидалися. до вішалок — розбирали шинелі.
~~ Гей, швидше,— сказали Савці.— Шикуватися з речами.
2 В. Пікулі,
33
На подвір'ї колону розбили на окремі шеренги. —Юнгам наказали викласти поперед себе всі речі з мішків, самим роздягтися до пояса й вивернути тільняшкп. Старшини гасали вздовж строю, причіпливо оглядаючи рубці на білизні.
— Щоб з'ясувати, чи не завелися у вас звірі. Одного такого знайшли. Даремно він запевняв:
— Це ж не гниди. Це цукровий пісок я розсипав. Його разом з пожитками загнали у вошобойку. Повернувся він заново обстрижений, і пахло від нього аптекою.
— Запам'ятайте! — повчали старшини.— На кораблях радянського флоту існує закон: одна воша — і в штаб флоту вже даються про неї відомості, як про злісного ворожого диверсанта...
Перед юнгами — нарешті! — розчинилися ворота сумного табору, обмотані колючим дротом, і колона рушила в невідомість. У вечірньому тумані, що клубочився над болотами, відчувалася близькість великої води. Придорожній лісок незабаром норідшав, і всі побачили маленький трухлявий причал. Біля нього стояв великий військовий транспорт —■ неласкаво-сірий, наче його обсипали попелом. Це було госпітальне судно "Волхов", яке ходило під прапором ДОПОМІЖ-ної служби флоту. Почалася посадка юнг по високих тралах. Спершу — на палубу, а потім — у трюми корабля. Світлі й просторі куби трюмів заливали тепло й електросвітло, в них бадьоро виспівували голоси вентиляції. Десь опівночі транспорт відчалив од багнистого берега і неквапно розвернувся на фарватер. А коли дельта Двіни закінчилась і на обрії просвітліло перлистим маревом, звідкись з-за піщаного мису раптом, наче з глибин морських, виринули два "морських-миеливцЬ) і, розчохливши гармати, взяли під конвой госпітальне судно.
Команда "Волхова" наполовину складалася з жінок-ліка-* рів і санітарок, одягнених в офіцерську й матроську форму. Решта — чоловіки-пемори, яких призвали на флот з запасу,
— Куди їдемо? — запитували юнги.
— їздять кіпьми, а ми — йдемо. А куди — не твоє діло. Було наказано спати, і Савка довго залазив по скобах
на своє ліжко, яке розмістилося на верхотурі трюму. Жовте світло згасло — відсік залила мертво-сиия мла (це ввімкнули пічпе освітлення).
"Ну, ось і море!" — думав тепер кожен, хвилюючись...
Савка прокинувся від хитавиці — гостро відчуваючи насолоду від неї. До чого ж приємна ця стихійна колиска. Та ледве відірвав голову від подушки, як щось в'язке й нудотне
"лубком прокотилося по стравоходу, судорогою перехопило горло Відчуваючи сором, він примусив себе підвестися. По залізній етажерці нар зліз на палубу трюму. Тут у повному безладді совалися від борту до борту оббльовані черевики, розкриті пенали мильниць, качалися кухлі й ложки. Звідусіль чулося: ляп... ляп... ляп...—це падали з висоти нар використані рушники. З темного кутка трюму Савка почув чиєсь жалібне й в'яле бурмотіння:
_ Ой, матусю рідна, чого я не послухав тебе? Ой, таточку, і навіщо тільки ти мене відпустив?
' Крижнем лежав і Вітька Синяков; не підводячись, віл потяг Савку за колошу, стогнав і часто повторював:
— Який я дурень... який же я дурень... от дурень! "Волхов" поклало в затяжному крені. Савка, ковзаючи,
полетів до іншого борту. Він упав на якогось юнгу, і той, лаючись, відкинув Огурцова назад.
— За що, Вітько, лаєш себе? — запитав Савка. Синяков відповів йому щиро, від душі:
— Краще б мене у тюрягу посадили, ніж отак мучитись... Він попросив води з лагуна, але, ковтнувши з кухля,
одразу вихлюпнув воду на палубу...— Гидко... тепла. І пахне залізем і мастилом. Ти куштував?
Савка налив води й собі. Випив півкухля.
— Вода корабельних опріснювачів. Нормальна... І його одразу опорожнило від цієї води.
— А-а, баламуте! — зрадів Вітька.— І тебе понеслої Балансуючи иа палубі, що вислизала з-під ніг, Савка відповів:
— Пищати рано. Гойдатися ще нам на хвилях і гойдатися...
Він дістався на верхню палубу. Переходи трапів, виблискуючи міддю, вабили його вгору. Трап... ще трап... ще. Дверь Савці здавалося, ще коли він у формі, то може ходити де завгодно. Він відчинив двері, і в обличчя вдарило розпеченим гуркотом безлічі агрегатів, що нагнітали в утробу корабля свіжий вітер вентиляції. Вахтовий матрос грудьми став перед Савкою.