— Чого тобі? — грубо запитав він.
— Я так... подивитись.
— Котися звідси. Вештаються тут... Не можна,
Савка знову опинився на палубі. Тут, майже засліплений бризками, що косо злітали з-за борту, він зустрів Назипо-ва, мокрого й щасливого. Мазгут прокричав йому захопленої
— Ну й краса ж яка! Ти помилуйся тільки на ці хвилі!
Савка глянув на хвилі, ніби з даху триповерхового будинку. Але корабель дуже швидко провалився вниз, наче його опустили швидкісним ліфтом, і хвилі опинилися зовсім поряд, біля самісіньких поручнів. Від цього видовища, в якому не було сталості, а все безперервно змінювалося, Савку знову занудило.
— Ех, ти,— сказав йому Мазгут.— А ще пітерський... Дивися на мене: хоч я й касимівський, а хоч би що...
Світанок заливав небокрай. Видніли вдалині "мисливці". Море безжально било їх, здіймаючи на гребені хвиль так високо, що часом оголювались їхні чорні днища. Інколи палубами катерів пробігали матроси в штормовому одязі.
— Оце так служба! — говорили юнги.— Як їх там жбурляє...
Не всі виявилися молодцями у морі. Дехто вже прокляв той день, коли ризикнув пов'язати своє життя з флотом. Тепер багато що згадувалося. Кому — тихий дідусів садок на околиці міста, де незабаром дозріє соковитий аґрус. Кому — заняття в школі, де залишилися звичні класи, в яких ніколи не хитаються парти. А дехто згадав і застереження батьків: "Спочатку подумай як слід. Флот — це тобі не жарти!"
"Волхов" лягав на борт, над його палубою пролітали водяні смерчі, й піна, схожа на розірване листя капусти, ще довго лежала на трапах, гнівно пузирячись і киплячи. Юнги здивувалися б, коли б довідалися, що служба погоди флоту в ці Дні штормів не відзначала. "Свіжий вітер",— ось про що говорила шкала Бофорта.
Обід дали розкішний: рисова каша з ізюмом, компот з чорносливом. Та даремно старалися корабельні коки —— все полетіло за борт на харчі рибі. Зате справжнє життя настало для тих, до кого море виявилося добрим. Посміхаючись, їли за десятьох. Намазували хліб маслом завтовшки в палець, видудлювали по каструлі компоту й гуляли по трюмах, кидаючи недбало:
— Розвели тут свинюшню. Стриматися не можуть. • Синяков покликав до себе Савку.
— Не знаєш, коли ця мука закінчиться? Савка відчував мстиве торжество переможця:
— А ти знаєш, скільки пливли каравели Колумба? Понад два місяці. А що тобі відомо про моряків-мандрівників, які біля берегів Патагонії, огинаючи мис Горн, дрейфували інколи по року?
— Я б... здох! — відповів Вітька, уважніше придивляючись до Огурцова.— Щуплий ти. Добре й тебе погойдало Але скажи мені щиро, чого це ти з себе бадьорого корчиш? ф
— Я не корчу. Мені й погано, а все одно добре. іооі цього не зрозуміти. Я на флоті з любові, а ти з. хитрості...
Через добу замерехтіла ледь жевріюча іскорка. Потім окреслився й конус високої гори.
Хитавиця помітно зменшилася. Юнги ожили — висипали на верхню палубу. Як і в давнину на каравелах Колумба, хтось захоплено загорланив:
— Земля... бачу землю!
Почали обтрушуватись, опоряджалися. Драїли трюми.
Уже вимальовувалася вдалині смужка берега, ніби вирізана з зеленого малахіту.. "Мисливці" раптом повернули у відкрите море — назад.
"Волхов" ревінням сирени оповіщав про своє прибуття. Поволі заходив він до казкової гавані, прямо в блакить якої занурювались порослі мохом мури фортеці, зліплені з диких валунів. Старовинні гармати дивилися на прибульців з вузеньких бійниць, ніби виглядаючи з іншого століття.
Не перестаючи метушитись, юнги запитували в команди "Волхова":
— Що ж це таке? Куди нас доставили?
Готуючи подати на берег швартови, один матрос відповів:
— Соловки.
і Почувши це слово,' Вітька Синяков сплюнув за борт:
— Ось ми й влипли! Це ж знаменита тюряга! Вітьчині дружки одразу затягай нудну пісню:
Ой домру я, помру, похоронять мене. Де могилка моя, чи хоч хто спом'яне...
Мури фортеці напливали все ближче. Чорний конус крутився на вежі метеостанції. З поста служби спостереження вимагали від корабля назвати позивні. По дорозі з лісу боса бабуся гнала лозиною здоровенну свиню. Незабаром на причалі з'явилася постать військового моряка.
Лежав там грубо обтесаний камінь. Якби здерли з нього мох, можна було б прочитати старослов'янські письмена: Від цього острова до Москви-матінки — 1235 верст, в Туреччину до Царграда — 4818 верст, до Венеції — 3900 верст.
в Гіпшанію до Мадріда — 5589 верст, до Парижа у Франції — 4096 верст...
А всередині острова — ніким не займані нетрі. Крізь густий ялинник ледве проникають промені сонця, гіркі осики лякливо тремтять вітами. В задушливих заростях ялівцю й вересу, у розсипах брусниці й журавлини ховаються стежки звірів, ще пе скривджених людиною. Серед буяння дикої малини, зриваючи її м'якими теплими губами, бродять олені. Сліпі лисиці живуть на тому острові — сліпі, бо ж чайки замолоду викльовують їм очі, іцоб лисиці не крали яєць з їхніх гнізд. А в глибині острова велично розлилися десятки озер — краси дивовижної! Віками висить над лісом тиша, освячена давниною. Лише б'ється об берег море, гудуть верховіттями сосни з рудими стовбурами та чайка, пролітаючи над озером, закигиче — і відіб'ється луною крик птаха над островом тужливо й самотньо...
Півтисячі років тому на островах Соловецького архіпелагу висадилися перші руські люди. Це були новгородці. Вони й заклали монастир, що став пізніше такий славетний. На островах знайшли притулок .люди, яких переслідувала влада. "Царі, охороняючи свій спокій, викидали їх сюди, в певне, здавалося б, небуття. А вони й тут продовжували думати й будувати. Упродовж багатьох віків атмосфера Со ловецьких островів проймалася не лише аскетичного тугою та невдоволеністю пустельництва, вона ще й сповнювалася величезною творчою енергією, яка п створила зрештою ДИБО, ім'я якому — Соловки!" Так пишуть тепер наші історики... В часи монгольського ira, в смутні часи Русь ховала від порогів у Соловецькому монастирі стародавні акти держави, пам'ятки народної писемності; Русь зберігала за цими мурами скарби духовні. Монастир був не лише форпостом російської культури в Помор'ї — він перетворився на могутній бастіон, який захищав Росію з півночі від будь-якого нападу. Соло-вецький чернець носив під рясою кольчугу вояцьку, поряд з молитовником він тримав бойовий меч. А царі московські звикли обдаровувати Солоніш не іконами та дзвонами, а пищалями а пороховим зіллям.