Хлопчики з бантиками

Страница 77 из 77

Валентин Пикуль

Служба була клопітна й неспокійна. Книжку, бувал , візьмеш у бібліотеці та й тримаєш її цілий місяць — школи-читати!

Коли я цілком опанував нову спеціальність, мене за боЙоГ* цим розкладом почали залишати в гіропосту, а старшина Лебедев мотався нагору — до штурмана. Таким чином я став командиром БП-2 БЧ-І...

Тоді мені виповнилося шістнадцять років.

Коли у відсіки вривалися гучні бойові дзвони, я закривав над собою люк, доповідаючи по телефону:

— ІЧропост — містку: бе-пе-два бе-че-один до бою готовий!

Це був дивний бій. Я сидів на днищі есмінця, ніколи не бачачи ворога, лише прислухався, як з ревінням обтікає мій есмінець несамовита забортна хвиля. Я був молодий, але розумів: одне попадання торпеди, і я буду похований тут, на своєму посту; опинюся на грунті разом з улюблєпим гіро-постом, який, доки ми живі, старається дати людям для тгеремоги все, па що тільки здатна техніка.

Замолоду я не був надто сентиментальний. Та коли війна закінчилася перемогою й мені треба було залишати корабель, я на прощання— обійняв гірокомпас, як обнімають вірного товариша. Я тоді гірко заплакав над ним, усвідомлюючи, як багато він дав для мене і як багато я з ним втрачаю.

Інколи — в мирній тиші квартири — я запитую себе:

— Чи була юність? Чи, може, наснилася вона нам, як сон?..

Юність, звичайпо, була. І, гадаю, така, як треба!

Скінчилася вона того дня, коли я востаннє вибрався по парту із свого БП-2 БЧ-1 ескадрепого міноносця "Грізний".

На згадку про цю юність залишилося дві стрічки — одна :І назвою есмінця, а друга — юнгівська... З кумедним бантиком! "

Я демобілізувався з флоту, так і не дослужившись до матроса. В документах зазначено моє перше й останнє військове звання — юнга!

Відтоді минуло чимало років.

Ні, ми ще не постаріли, Не втратили горіння, Однак іде бульварами Вже інше покоління.

Але й понині я ще живу за тим курсом, що визначив і гірокомпас. Він показав дорогу у велике життя, де мене чекали нові тривоги й нове напруження душі. Звичайно, не я приніс Батьківщині перемогу. Не я один "близив її чарівний день. Але я зробив, що міг. На загальному прекрасному бенкеті Перемоги була ма-

ттрнька крапля й мого меду.

Зараз мені за сорок, і мені вже давно пе сняться гучні абельні СНИі Але й досі я інколи .думаю про себе як про

юнгу Це високе й почесне звання-дає мені право бути вічно

молодим.

Юнгам флоту не заірожує старість.

ЕПІЛОГ ОСТАННІЙ

Людина й Море...

Це особлива тема, і вона дедалі частіше хвилює Людство, змагаючись з темою проникнення Людини в таємниці Космосу.

В доісторичні часи далекий предок уперше обережно вийшов з моря на сушу, і його слизькі зябра замість звичної води з пронизливим свистом всмоктали в себе вологе задушливе повітря...

Це був наш предок, читачу!

Людство зародилося в морі. Чи не тому в жилах людських і понині буйно пульсує кров — солона, як і вода океанів? Чи не тому ми не втомлюємося довго стежити за рухом хвиль у безбережжі моря, просякнутого сонцем і вічністю?

Що ми бачимо в далечині? Про що мріємо в такі хвилини?

Море владно кличе нас .у своє лоно, з якого ми вийшли й звелися на ноги. І ми охоче відгукуємося на цей поклик.

Один відомий учений-океаполог, зазираючи в історію освоєння Людиною морів, писав правдиво й піднесено:

"Спосіб жнття моряків мав свої негативні наслідки: безпечність, фаталізм і грубість звичаїв. Однак, поряд з цим, він виховував у моряків і високі моральні якості — самовідданість, безкорисливість, наполегливість і героїзм. Якщо ці людські якості коли-небудь зникнуть, наша цивілізація постраждає: вона не знайде ні в чому іншому того, що втратить разом зі звичкою Людини до моря..."

Людина буде вічна, доки вічпе Море.

Море давно вже стало полем діяльності для світової науки та ратних подвигів. Море — напувальник наш і годувальник. Океани з'єднують материки, вони зближують нації й культури народів.

Прогрес, що ковзав колись під вітрилами каравел, рухається тепер завдяки дизелям на рідкому паливі, він долає тов-

лі глибин атомпими реакторами. А романтики та маидрів-тки ше в'яжуть допотопні плоти, ще ставлять над човнами охилі клівери й відпливають, відпливають. Відпливають від ас гцоб відчути солодку близькість прабатьківської безодні!

Щасливі люди, юність якпх промчала в розгулі хвиль, на хитких корабельних палубах. У морі юність швидше, ніж на березі, стикається з жорстокою в боротьбі мужністю. З високих містків кораблів юнаки зіркіше оглядають обрії свого життя. Суворі регламенти вахт і бойових розкладів не вносять ризикованих зволікань. Головотяпи й дармоїди не витримують ритму корабельних буднів. Флот замолоду привчає до дисципліни, витривалості, вміння терпіти й чекати^ до відповідальності — за кожне слово, кожен жест.

Нашій країні пощастило: два океани й чотирнадцять морів незмовкно хлюпочуться біля її берегів. А флот паш виріс. Уже Колумбу вслід, уже за Магелланом навколо світу ходимо Великим Океаном!

Так пророкував нам Ломоносов, і це пророцтво збулося... А щоб стати моряком, зовсім не обов'язково народитися на маяку. Адже часто буває й так: хлопчнна випадково, лише на якусь мить, побачить море з вікна дачного вагона, а воно зблиспе йому сизим крилом чайки... Все! Тепер вік зачарований назавжди. Іншого шляху для нього вже нема. Я знову повторюю слова епіграфа:

Хто побачив дим голубуватий, Що вставав клубками на воді, По дорозі піде ьін проклятій — По дзвінкій, морській, навстріч біді.

Нерозумно _ стримувати людину, якщо її покличе море. Ці заклики морів особливо добре чути в юності.

ь.......

Читачу й друже! Я знаю — адже й ти колись відпливеш ид берега!

Ми ще зустрінемося, і ти нам багато розповіси про себе. Багато дивовижного — такого, що буває з людиною лише па хвилях, к(ши місяцями не видно берегів. Три фути чистої води під кіль тобі, читачу!

Осічь 1971 року.