Хлопчики з бантиками

Страница 76 из 77

Валентин Пикуль

— Везучий ти! — І сів до столу щось писати.— Приготуйся ходити в госпіталь на сеанси. Будемо лікувати. Травматична контрактура — ось що в тебе. Але це минеться, якщо не запускати. Завтра видам тобі гумовий м'ячик. Носи його в лівій кишені. Трапиться вільна хвилина, мни й мни його в пальцях, чави якнайсильніше. Зрозумів?

— А для чого?

— Треба тренувати пальці.

В л&зареті озвався телефон. Напевне, дзвонили з салону. З відповідей лікаря я туманію здогадався, що страшного поки що нічого нема.

— Іди туди, звідки прийшов,— лагідно сказав мені лейтенант.

У салоні, окрім командира й замполіта, я застав і татур-

мана.

Судячи в усього, вони говорили про мене. Командир

— Слухай-но! Ми ось тут поміркували разом і перекона-"т що стояти па маніпуляторах ти не можеш. Я розу-

* — тобі це образливо, але ти повинен зрозуміти й нас. стерповий ти для есмінця — ніщо. Ну, що ж! Я и сам це знав. Не образився. Комапдир трохи почекав і показав на штурмана:

Старший лейтенант Присяжвюк доповів нам, що ти пив гніздечко в гіропосту і ніяким газом звідти тебе пе ви-' —йти. Це що? Звичайна цікавість? Чи продумана любов знань?

— Я" люблю гірокомпаси, товаришу капітан третього

^^Така відповідь командирові, здається, сподобалася.

_ Любов — це чудово,— похвалив він мене, а потім звернувся до штурмана: — Дзвякніть у бе-пе-два... вам ближче.

Прйсяжнюк сказав у трубку телефону:

— Салон — гіропосту. Це ти, Лебедев? Зайди-ио швіщепь-ко сюди.

Я завмер, чекаючи. Завжди обожнював старшину Лебедева, але зараз від його слів залежало дуже багато що в моєму житті, яке тріпотіло, як пічкур на гарячій сковорідці. Легенько постукали в двері. ; — Заходьте.

Лебедев, як завжди, в чистій робі. Серйозний. Задумливі. Вез усмішки. Як він не був схожий на мічмана Сайгіна!

Командир показав йому на мене: ^ — Старшина, чи знайома вам ця світла особа?

Лебедев подивився так, неначе вперше мене побачив.

— Трохи знаю, товаришу капітан третього рангу.

— Гаразд. Що ви можете про нього сказати?

Я сподівався, що Лебедев вихлюпне посеред салону повний цебер усіляких похвал моєму розумові та благородству. Але старшина став висловлювати про мене — до того ж. у моїй присутності — жахлпві речі:

— Вітер ще в голові. Що йому подобається — слухає. А що не до душі — відвертається. Розхристаний. Курядов не може загнати р душову, щоб робу виправ. Виховання жахливе. Іванов восьмий рік служить, а юнга Огурцов грубить йому, як сам хоче. .

Я встояв під цим цебром. Командир, киваючи, слухав. Замполіт ходив з кутка в куток салону. Штурмап, зіщулившись, курив.

— Так,— сказав командир,— це нам зрозуміло. Тепер ви старшино, переверніть медаль.

— Єсть,— охоче відгукнувся Лебедев.— Лицевий біг медалі такий: гірокомпаси любить і знає. Звичайно, нахапався всього здебільшого поверхово. Глибипи знань поки Що нема. Але з часом "моше стати хорошим аншютистом. Якщо, звичайно, поставиться до цієї справи серйозно, а не сяк-так.

— Гаразд. Чи візьметесь ви, Лебедев, підготувати юнгу Огурцова для посади вахтового аншютиста гїропоста?

Лебедев відповів чітко:

— Можу, але спочатку треба з нього куряву вибити. Між вахтами берусь, як за партійне доручення, накачати його з азів. Почну з законів електротехніки. Та він, щиро кажучи, хлопець тямущий. Якщо йому "втовкмачити добре, то він у всьому розбереться.

Тут штурман підійшов і постукав мене пальцем по лобі.

— Зваж,— сказав, пояснюючи,— що стерновий стоїть дві години, а потім чотири відпочиває. А в гіропосту вахта по дванадцять годин на добу. Крім того, я смикаю анппо-тистів викликами на місток... Ось і подумай — чи витримаєш?

— Витримаю! — відповів я так, піби давав клятву. Замполіт носком черевика поправив підігнутий край килима.

— Зрозуміло,— сказав він, закінчуючи розмову.— Лебедев, забирайте юнгу. Якщо б без любові до діла, було б кепсько. А з любов'ю він витримає...

— Єсть! — відкозиряв Лебедев.

Я вийшов з салону на напівзігнутих від щастя ногах. Попервах я й не помітив, що моє мокре від поту вухо було міцно затиснуте в руці старшини Лебедева,— вій мене тяг за собою.

— Я тобі покажу, де раки зимують! — казав він, і я щиро вірив, що він справді дотримає свого слова.

Тоді я й гадки не мав, що любов моя з часом перетвориться иа професію і гірокомпаси міцно ввійдуть в моє життя — вони даватимуть мені шматок хліб а... Я заробляю свій хліб тим ремеслом, яке люблю. Напевне, саме через це я й щасливий.

На флоті, якщо ти навіть хочеш хворіти, тобі цього ніхто не дозволить. Не встиг я отямитись, як на палубі мене наздогнав лейтенант Епштейн — у шннелі, в білому кашне.

І Збирайся. Швидко!

Під кормою торгав мотором катер. Ми сіли в нього й помчали на середину рейду. Я запитав у лікаря:

— А що зі мною зараз буде?

_ Втопимо, щоб більше з тобою не морочитись.

Катер підійшов під трап лідера — вожака есмінців. На лідері був рентген і два лікарі. Мене просвітили й виставили з лазарету, щоб ие заважав розмовляти иа наукові теми про моє здоров'я. Після цього ми повернулися на "Грізний", де на мене вже чекав крупоїд Будкін з кварцевою лампою. Взялися за мене добряче. Але взявся за мене — з іншого боку — й Лебедев.

Так узявся, що через місяць я піс самостійну вахту в гіропосту.

Невдовзі штат надто розширився: два старших спеціалісти й один — я! — молодший. Аншютистів завжди цінували на флоті, й схоже було на те. Що когось одного треба ^звідси кудись перевести.

Іванов говорнв мені сердито:

— Підсиджуєш мене. Ти думаєш, я тебе не бачу? Я тебе наскрізь бачу.

— Ти, земляче, не бурчи,— відповів я.— Якщо ти неук, то я таким неуком бути не бажаю. Не— кар'єру роблю, а служу!

— Бачу, як ти служиш. Я восьмий рік тягну лямку, а ти прилетів сюди,— ще молоко на губах не висохло,— і вже на моє місце націлився.

Внрішпли залишити па "Грізному" одного старшого й одного молодшого спеціаліста. Я боявся, що Лебедева переведуть кудись і тоді старшиною наді мною стане "земляк", щоб йому пуття не було... Але ні, пропесло: Івапову наказали складати речі.

— Підсидів ти мене,— плакався він па прощання. А втім, плакався він недовго. На плечі йому одразу навісили старшипські погони, і з караваном, що повертався назад, Іванов поплив у Лондон, де найперше побіг дивитися музей воскових фігур. А ми з Лебедєвим залишилися на "Грізному", щоб по дванадцять годин па добу нести вахту. В час між вахтами спали, маючи в кішіені ватянки викрутку, флакон зі спиртом і жмути вати. В морозяні ночі тільки и чуєш, як відзвонюють дзвінки на нашу честь: "На місток... На місток... На місток..." Отже, зпову вкрилися кригою лінзи на пелепгаторах чи замерзло скло репітерів. Треба пробрати...