Під час війни мені не раз доводилося жити пліч-о-пліч з американцями, апглійцями та норвежцями. З цього спілкування я зробив для себе висновок: найпезворушніші — нор--ящї, найдовірливігаі — американці, нетерпимі — англїії-Поважаю англійців як стійку енергійну націю, але жити л ними я не хотів би. В агенс є свої причини саме так думати про англійців. Найбільше мені подобалися норвежці, які спокійно йшли як на смерть, так і на весілля. Від них я перейняв для себе чудову звичку до холоду. Ось уже тридцять літ я в пайлютіпіий мороз не ношу рукавиць.
Треба сказати, що на "Грізному" мені не одразу знайшли постійне заняття. Два походи я навіть селився на кормі — в п'ятій палубі, де жили мінери й торпедисти. Моє завдання було просте: но тривозі я, ніби ошпарений окропом, кидався трапа на ют і там при атаках па підводні човни допомагав мінерам знімати ланцюги з глибинних бомб. Ют есмінця зький, через нього перекочуються хвилі, робота тяжка, айчастіше змиває саме з юта. Тут частіше, ніж будь-де, чулося: "Тримайся міцніше!" Очевидно, командування таки побоювалося за моє юне життя, бо незабаром мене перевели на шший пост і почали навчати спеціальності горизонтального навідника КДП.
КДП — це командно-далекомірнин пункт, масивна башта, що стирчить над містком. По її боках розіп'яті труби Далекомірів — вони визначають дистанцію до ворога. Який Дідько печений, такий і варений! Сидиш у низькому кріслі, зігвутий у три погибелі, а навколо броня, обшита шкірою, и ніби намертво задраєний у холодному тапку, а він метляє °оку в бік — ось-ось богові душу віддаси. Перед тобою —
оптика прицілу з вертикальною ниткою, яку треба сумістити з фок-іцоглою корабля противника. Поряд зі мною сидить вертикальний навідник, у нього в прицілі нитка тягнеться по горизонту, і віп зобов'язаний сумістити її з ватерліній корабля ворога. Коли ми вдвох відпрацюємо на оптиці сумі, щенпя, можна давати залп.
Але й у КДП я довго не засидівся. Зрозуміли, що така робота мені не по зубах. Небезпека й справді була. Особливо тоді, коли з мавпячою спритністю належало по тривозі залазити в башту КДП. Бували випадки, що далекомірників зривало вітром під час крену. Вдало зірве — все одно зберещ свої кістки на решітці містка; невдало — пурхнеш за борт і твою особисту справу здадуть в архів флоту. Нарешті, мені доручили по бойовій тривозі перебувати в штурманській рубці. Тут усе знайоме, все рідне. Гарний шкіряний диван дав мені притулок. Присяжнюк, роблячи розрахунки, любив розмовляти вголос і мепе не соромився. Він був добра людина, і я його щиро поважав, хоч і перепадало мені від нього частенько, приховувати нема чого...
Служба налагоджувалась. Але гіроност з його таємницями приваблював мене дедалі більше й більше. Було, закінчиш роботу як стерновий, а потім з містка лізеш на днище есмінця і там допомагаєш Лебедеву — вже як штурманський електрик. Іванов дратувався страшенно, коли бачив, що старшина приймає мої послуги.
— Кар'єру робиш? — говорив він мені.— Не лізь, малюк, не в своє діло. Чи в тебе своїх мідних блях не вистачає драїти?
Але я любив гірокомпаси, Лебедев був уважнпй до мене, і тому я плювати хотів на свого "земляка". Що нам ділити? Я ж не ігідсиджую його, щоб зайняти місце начальника. Та й який він у біса начальник? Сам перед Лебедєвим по струнці ходить і в очі йому зазирає. Старшина, навпаки, помітивши мій інтерес до електронавігаційних інструментів, завжди заохочував мене до них, і незабаром сталося так, що я мав двох командирів — Курядова й Лебедева. Про це старшини й самі, сміючись, казали в кубрику:
— Оно твій,— говорив Лебедев,— молодий та ранній.
— Багато вів їсть,— відповів Курядов.— На двох постах одразу.
— Що ж робити? Став спільний... Може, розпиляємо його павпіл, щоб через єдиноначальність не мучитися?
Присяжнюк знав про мою пристрасть до гірокомпасів, але як штурман він був навіть зацікавлений у тому, щоб його стерновий розумівся й на інструментах навігації. Мені
ч розірвись по службі між містком з маніпуляторами та' *°ипюм есмінця з його ііропостом. Ох, як я шкодував тоді, Я1* тїїкола Юнг не випускала штурманських електриків! д втім, іноді Лебедев уже залишав гіропост на мою відповідальність.
__Посидь тут,— казав він мені.— Н зараз поверігуся.
Поглядай на термостат. Коли що — посиль роботу на помпу...
у грудні наш "Грізний" виходив зустрічати караван союзників. В океані лютував мороз. Дихати, стоячи обличчям по курсу корабля, було неможливо — обпікало легені. Треба відвернутися, вдихнути й тоді знову дивитися вперед. Почалося небезпечне зледеніння.
Коли багато тонн води змерзаються па палубі в брили пузирчастої криги, корабель важчає, у нього з'являються загрозливі крени. "Грізний" у таких випадках критично завмирав на борту, через силу стаюче на кіль. По трансляції оголосили: "Комсомольцям — на сколювання криги!" Я працював на півбаці — під самісіньким накотом хвилі. Всі були прив'язані шкертами за пояси. Кригу розбивали скребачками н ломиками. Самі перетворилися на бурульки. Закінчили роботу, коли есмінець заходив у Польську затоку. До пірса підійшли разом з "Розводящим" і стали борт до борту. Па "Розводящому" ще продовжували сколювати кригу, й серед боцманської команди я помітив Вітьку Синякова.
— Привіт! — гукнув я йому.
Мав він вигляд приголомшений і підтоптаний. Мабуть, служба йому не давалася. Ватянка забруднена фарбами. Вітька підперезався паском тугіше, щоб не піддувало вітром. Шапка сповзла на потилицю. Подорослішав він і на хлопчика ніяк не був схожий.
Після авралу ми зійшлися біля поручнів есмінців. Між пами, розділяючи пас, пролягла безодня чорної води.
—3 Погано, брате,— зізнався мені Синяков.— Я вже двічі по десять діб схопив. Сидів у Ваєнзі... Гауптвахта без блощиць, годують пристойно. Та що розповідати? Чи ти сам не сидів?
№,— кажу,— досі бог милував. А що?
— Послали вуличні нужники прибирати. Там усе замерзло — як гора. Ну, наче як сталактити...
Сталагміти,— виправив я його.— Знизу ростуть.
Ага! Саме так! Відколеш шматок з півпуда, притиснеш до себе й несеш до моря. Шубовсть! А воно не тоне...
Тн ж у самодіяльність хотів,— нагадав я.