Вітька якось сумно подивився на мене.
— На чечітці не виїдеш. Я вже звертався до замполіта. Мовляв, так і такі талант пропадає. А він мене ще з порога завернув. Ансамбль Північного флоту вже повний штат танцюристів має. Кажуть, поки що пе треба...
Мені стало шкода Вітьки Синякова. Ось що значить — людина попала на флот без любові до флоту. Тепер відгуку, валися йому двійки та трійки на заняттях. Боцманська команда на есмінцях — не мед! Авральні роботи, фарбуиан-ня корпусу, ланцюгів якорів, швартові кінці й такелаж... Синяков — не Здибнєв, не в шкіряних рукавицях за кулеметом, а в брезентових рукавицях розправляє сталеві тросц на півбаці. Щось підняти важке — кличуть боцманську команду.
Говорити було ні про що, і ми розійшлися. Але я хочу перервати свою повість, щоб розповісти про кінець Вітьки Синякова...
На есмінцях було так заведено: якщо ти повернувся з відпустки чи з госпіталю, а твого корабля нема па базі, з'являйся па будь-який есмінець. Тебе приймуть, як рідного, нагодують, покладуть спати — і жди, доки твій есмінець повернеться з моря. Стерновий у таких випадках ішов гостювати до стернового, комендор — до артилеристів, а машиніст — у кубрик БЧ-5. Всіх, звичайно, не запам'ятаєш, але людей зв'язували професійні інтереси. Якщо ж корабель, на якому тимчасово ти знайшов притулок, знімався з бази на операцію, ти" переходив на інший есмінець, на якому й чекав на свій корабель.
Це сталося вже наприкінці війни. Якось я зустрів Синякова в кубрику наших комендорів,— хоч він до ВЧ-2 не належав.
— Ти чого тут тиняєшся? — запитую.
— Та знову з "губи"... "Розводящий" ще в морі.
Ввечері з моря зайшов на рейд "Розводящий" і, не підходячи до пірса, став на бочку. Але Вітька, здається, не помітив його прибуття. Проходячи через другу палубу комепдо-рів, я ніби між іншим сказав йомуі
— Твій уже на бочці гріється... Повернулись!
— О, друже! Спасибі, що сказав. Я зараз...
Я працював на містку, зішкрібаючи зашкарублу сіль з приладів, і згори мені все було видно. Я побачив, як Вітька Синяков з нашого есмінця-перестрибнув на борт старого ветерана "Куйбишев". Озирнувся навколо й пірнув у люк палуби. Дивно, На протилежному кінці пірса якраз стояв
"атерок з "Розіюдящого" — приймав з берега мішок з листатий Чому ЇК" питається, Вітька не стрибнув па катер?
Надвечір пас разом з "Куйбишевим" переставили від пірса на бочку, готуючи до виходу па операцію. З першими дзвінками авралу Вітька викинувся з люка "новина" і перескочив на палубу "Сміливого", який у море йти не збирався. Наш есмінець, залишивши пірс, кормою вперед повільно виходив на середину рейду.
Ми пішли в море. Ми повернулися з моря. "Розводящо-ю" на рейді Ваєиги вже не було. А Вітьчнна голова якось майнула в люці "Достойного". Я мав там приятєля-спериста,
якого н запитав;
— А чому цей тюхтій у вас? Чому він вас об'їдає?
— Та він з "Жорстокого", а "Жорстокий" на полювання
пішов...
Тоді я все зровумів. Хитро придумав. Людина начебто прн ділі. Спить у теплі, нагодована й одягшша. А бойовий свій пост залишила. В поганому настрої прибирав я вранці каюті "смерша". Капітан другого рангу ставився до мене тьківськи, ніколи мене не сварив, а лнше картав жартома: "Ох, юнго, юнго... знову пилюки пе вптер. Лупцювати б мені тебе," та статут не дозволяє!" Сьогодні він запитав:
— Огурцов, ти чого носа похнюпив? Спочатку я змовчав. А потім не витримав:
— Ось вн зобов'язані пшитупів і шкідників відшукувати, як ви ставитеся до дезертирів?
.Мій "смерш" був великий любитель митися. Перед тим піти у вапну, він зі смаком вибирав у шафі рушник.
— А як,— запитав він, насвистуючи,— я можу ставитися до дезертирів? Так, як і ти. Не краще. І не гірше.
Я закинув щітку за шафу й зібрався виходити з каюти.
— Очі у вас у всіх на потилиці,— сказав я. Продовжуючи посвистувати, "смерш" узяв шматок
мила.
— Зачекай! А чому ти про дезертирів завів мову?
— Зустрів тут одного.
"Смерш" поклав рушник назад у шафу й вибрав собі
ЇГШІІТІ1.
— Дезертирів,— відповів він,— на есмінцях не буває. Ніхто навіть не знає, з чим їх їдять. Якщо ж таке стерво знайдеться, то... куди він дінеться? Без документів. Без грошей. Ьез продуктових карточок. До того ж існує на флоті порядок] через три години після неявки матроса зведення про нього вже дають у штаб флоту.
Спокій капітана другого рангу мене навіть розлютив.
— Вн,— сказав я йому сердито,— можете переорати В(К сом усю країну до самісінького Сахаліну, але нікому 3 Ва
і на думку не спаде шукати дезертира з есмінців... на ес мііщях.
І розповів йому про Вітьку Синякова: адже так можпа до кіігця війни бігати з есмінця на есміпець, нікуди не відлучаючись, і скрізь користуватися даровою гостинністю. Наступного дня я знову прибирав у каюті й ні про що "емер-ша" не запитував. Він сам почав розмову зі мною:
— А ти правду казав... Відомості про Синякова як про-дезертира штаб флоту вже давно відіслав за місцем його призову. Думали, він у рідні пенати повіявся. Біля грубки кістки вигріває. Ну, його взяли.
І згадалося мені, як важко бувало мені в морі. Як я на добу спав по чотири години. Мокрий. У волоссі лід. А вів гад фланелевий, літав з есмінця па есмінець, ніби горобець... там клюне, там пеп'їз, там поголиться. Я запитав капітана другого рангу:
— А що тепер йому буде за це?
— Коли б такий фокус утнув ти, вигнали б з комсомолу. Списали б з флоту як неповнолітнього. Але ж цей йолоп! З ним усе зрозуміло — штрафпий батальйон.
— Правда, що там усі гинуть, як смертники?
— Не зовсім так. Штрафники — не смертники, але зобов'язані спокутувати свою провину до першої крові. Втрати в штрафбатах, звичайно, чималі.
Сталося так, що невдовзі наш есмінець зайшов у Мотов-ську затоку, висадив на Середньому, майже на передовій, десант піхоти. Я не міг не побувати на півострові, відомому своєю героїчною обороною. Як був — у робі й ватянці — подався дорогою, що вела на Муста-Тунтурі, де точилися страшенні бої в скелях. Зазирнув у землянку. Так, тут не такі землянки, як були у нас па Соловках,— вони скидалися на цвинтарний склеп. При світлі ґнота два солдати били воші на гімнастерках: один з них уже старий, з великою лисиною й бровами Мефістофеля, а другий... другий був Вітька Синяков.