Хазяйська дочка, дуже гарненька й симпатична молоденька дівчина, то присідала до столу, то приносила разом з наймичкою немудрі страви — мамалигу, бриндзу й шарпанину,— то прислужувала гостям. Попович Дерлянський був цілковита протилежність до худенької, згорбленої, невеличкої постаті свого батька з ріденькою борідкою й миршавою кіскою, що стирчала на потилиці хвостиком угору. Цей Хоздодат був високого зросту, досить міцний, але грубий, незграбний, вайлуватий, неначе його постать витесали з колоди й не пообрубували навіть країв; чорний чуб стояв на його голові скуйовдженою кучмою. Обличчя поповича можна було б назвати навіть гарним, коли б не грубість і простота його рис та не занадто вгодовані ланити. Принаймні попович вважав себе не за останнього кавалера, бо чорні вусики його були старанно підкручені, а з-за бурсацького підрясника горіла на шиї червона хустка.
Після двох-трьох чарок горілки лінива, апатична розмова почала потроху жвавішати.
•— Старенька ваша церква, отче,— мовив дідусь Дерлян-* ський,— от-от упаде і баркан розвалиться...
Попович голосно засміявся й возгласив: *
Бридота запустіння!
Ох-ох-ох! — зітхнув господар Стопневич.— Бачу й со-крушаюся зело... Але що убо содію? Звертався до його-мосці маршалка — закричав, що він не має бажання підтримувати схизматицькі храми... Клопотався в консисторії, але скудність засобів не спонукала її до дбайливості... а па-, рафіяни... що вони зможуть? Убогість, неміч, виснаження... Останні грунти в селян одрізують...
І церковну ругу переполовинили,-— докинула матушка,
Біда, видно, кругом,— сумовито похитав головою ді-дус£-гість,— у мене церковця бадьоріша... а й то побоююся/ Ксьондз підкопується, щоб її перенести в болото, на її місці костьол будувати... Думка така, до Києва б поїхатд, та ох! Сильний князь світу сього!
Часи! Скоро в полотняних ризах правитимем,— поник головою отець Михайло.— То це ви, отче, й зібралися з синком до Києва.
Ні. Тепер поки що до Шаргорода. В семінарію28.." везу цього телепня, цього стультуса,— просто єгипетська кара.
— Гм! — потупився понуро попович і з допомогою двох пальців витер соковито свого носа, а потім вийняв з кишені велику клітчасту хустку й витер нею пальці.
А що там скоїлося? — співчутливо спитав батюшка.
Пригода якась, чи що? — чуло додала матушка.
— Пригода,гірко похитав головою гість,— уже така пригода, що тільки руками розведеш... За погану поведінку вигнали сина з семінарії...
В цей час до столу підійшла, Олеся з глечиком чорного пива, поналивала його в кухлі й почала підносити їх, низько вклоняючись, гостям.
Усі взялися до пива.
Ну, то що ж ви думаєте? — поцікавився батюшка.
— Думаю ударити чолом превелебному отцеві, щоб зглянувся... Нехай краще всипле йому канчуків з копу та назад прийме... Я й провізію везу.
— Я на канчуки ие пристаю..,— похмуро буркнув попон вич* " Так на що ж ти, блудний сину, пристаєш?,, Реку тобі паки і паки: виженуть із семінарії — не вертайся і в отчий дім, бо вижену. Що мені з тобою творити?
Воззріть на птиці небесні, іже не СІЮТЬ, не жнуть,!.*— почав був глибокодумно молодий філософ.
— Ох ти, птах безперий,— обірвав його отець Семену*4—* якщо йогомосць не змилується — у дзвонарі підеш!
— Vanitas vanitatum, сиріч марнота марнот: і від пастушого жезла прикликав господь своїх слуг на царство...
— На царство? Тебе на царство?
Отець Михайло й матушка поблажливо засміялися, навіть Олеся усміхнулася од такої’ гадки.
— Ох ти ж дурень бота вишнього! — обурився отець Семен.— Од семінарської лози тебе б на царство?
— Це фігура уподобления,., в красній елоквенції.,.-— трохи образився Хоздодат,— а я можу й оженитися...
— Оженитися? — скрикнув його батько.
— А чому б і ні? Я можу...
— Та хто піде за тебе?
— Ого! Приїду, прочитаю на службі божій апостола. попович крекнув, набрав поважного вигляду й кинув багатозначний погляд на Олесю; вона засоромилась і відійшла вбік...— Ну, цанна заслухається, а батько її поклопоче, щоб мене висвятили на диякона.
— Ех, паничу,*— сказав отець Михайло,— гіркий тепер хліб ієрейський, а що дияконський, то і в пельку не йде.
— Не хлібом єдиним живе людина...
— Тьху! — не втерпів отець Семен і, крикнувши синові: "Мовчи, дурню!" — почав прощатися.
— Куди ви? — запротестувала матушка.-** Переночували б краще, а то проти ночі храни господи.
— Ой так, превелебний панотче,— обізвалась і вельми старенька бабуся, що підійшла допомогти прибрати з столу.— В кожному лісі — по банді, а отаман на вогненному коні літає, та ще в одну мить — і тут, і там...
— Та і в нас чув я всякі страхіття про якогось чародія-розбійника, — обізвався отець Семен.
— Горе мені сущу! — сполохався попович і, відкинувши філософську байдужість, безнадійно оглядався на всі боки.
— Та про того розбійника іде добра чутка,обізвалася матушка.— Кажуть, що він лицар справжній, із стародавніх... і такий вродливий, що очей не одірвеш... і що буцімто нападає на самих тільки панів, та економів, та писарів і жидів. Від них одбирає награбоване*
"*" А голоту, пані, чи нашого брата добром наділяє,— пояснила стара.
— Так, так, воістину,— підтвердив і господар,— І на церкви дає. Його нам боятися нічого... А над нашими гнобителями, та гонителями, та напасниками нехай тішиться... Звичайно, не довліє пресвітеру бажати зла ближньому, та грішний душею... і. в сих діяннях бачу возмездіє і реку: "Кожному по заслузі його!"
— Ох, грішний і я,— зітхнув старенький.
Олеся стояла збоку, спершись на тин і задумливо дивилася в далину... До її слуху долетіли уривки розмови... Очі її неуважно дивилися перед 'собою, кудись далі за дзеркальне плесо ставу, що червонів у заході сонця, мов розтоплене золото, дивилися кудись далі за самий .захід сонця...
Сутінки гускли, в однім кінці ставу, де товпилося чорнолісся, клубочився вже нічний морок. Ось соловей тьохнув несміливо вдалині... В синяві темної височини зблиснула ледве помітною іскоркою перша зірочка, а Олеся все нерухомо стояла, поринувши в хвилі чарівливих мрій, що відбивалися в її серці не образами, а звуками тихої мелодії...
Коло столу почулися якісь вигуки... і примусили Олесю прочуматись... Вона підбігла й помітила нову постать...