— А, отець диякон! — промовили разом і отець Михайло, і отець Семен...
— Волею господньою і рукоположениям чесного владики — смиренний ієрей селища Коржевець,— відповіла постать басом, наближаючись до гурту.
— Висвятився?
— Сподобив господь.
— Ну то дай же почоломкатися з тобою, отче, і випити за твоє здоров’я; хай допоможе тобі бог на нових путях’ твоїх! — заговорив добродушно й радісно отець Михайло.
— Можна,— прогув басом гість,— горло вельми пересохло.
— Може, горілочки... а може, й холодненького пивця з дороги? — заметушилася матушка, садовлячи гостя за стіл і підсовуючи до нього чарки та кухлі.
— Олесю! — гукнула, вона дочку.— Скажи лишень, серце, щоб дівчата внесли з погреба пивця холодного! А я на кухню...
Через кілька хвилин перед нововисвяченим стояли вже й холодне пиво в череп’яному глечику, на якому повиступали світлі росинки, і яєшня, і бриндза, й інші домашні страви.
Матушка й Олеся метушилися, то підсовували, то одсовували миски.
— То, виходить, отче Іване, висвятилися? — знову сказав отець Михайло, наливаючи в склянку холодного пива.
— Сусідами будемо! — додав Дерлянський батюшка.
— Висвятився, привів господь... Та треба сказати, що прийшла ще й звідти допомога, звідки б ніколи й не сподівався... воістину, путі господні недовідомі...
— А що таке?’— зацікавилися отець Михайло й отець Семен.
Нововисвячєней тільки махнув рукою й, проковтнувши кусень, перед тим оглянувся кругом, а потім мовив значливо й таємниче:
—* Розбійник допоміг.
— Що-о? —— скрикнули разом Михайло, матушка, попович, а Дерлянський тільки прошепотів: "З нами хресна сила" й, піднісши розчепірені пальці, одсахнувся з жахом назад.
— Не лякайтесь, не лякайтесь, отці! — провадив далі новоприбулий.— Він хоч і розбійник, а, видно, бога в серці має. Ось послухайте, як усе було. їду я, як уже сказав, посвятитися. їду й думаю, що з порожніми руками на таке діло пустився... На шиї в мене зашито три карбованці, але що три карбованці? Сміхота! Але що вчиниш? Так от, їду я з гризотою лісом; кругом ні душі; на шиї в мене — скарб, у бричці — ковбаси, два шматки сала та дві паляниці... їду... і думаю про свої злидні... Коли це раптом шасть хтось із лісу, та й ухопив мого коня за вуздечку: козачисько з добрий сажень росту, а одяг на ньому такий панський: за поясом пістолі дорогі, за плечем рушниця, при боці шабля..,
— Собою страшний? — перебила мимоволі Олеся. Вона стояла коло столу і з очима, що так і спалахнули, слухала розповідь гостя.
— Як тобі сказати, панно? Звичайно, коли зустріти в темному лісі такого молодця, обвішаного зброєю, то мурашки по всій спині побіжать і ноги й руки слухатись перестануть, тільки обличчя в нього гарне... Ну от, каже: "Вилазь!"* Я виліз... Вилізти то виліз, а стояти не можу,— від страху ноги підгинаються. "Є що попоїсти?" — питає. "Є,-— відповідаю.— Ковбаси^ сало й паляниці".-— "Витягай". Я вже не знаю, як і витяг.*— "А гроші,— каже,— є?" — "6,— реку,— три карбованці".—"Виймай!" Розстібнув я свій каптан, почав розпорювати ладанку, навіть подумав, що це ж останні і що не діждуть діти мої безталанні, щоб їхній батько висвятився, і так мені гірко стало, що сльози самі з очей покотилися... А він дивиться на мене й каже: "Чого ж це ти, старий, плачеш, невже,— каже,--— так грошей шкода?" —
"Ох—застогнав я,—як же не шкода?" Та й почав йому говорити про свої злидні. Не знаю, де в мене й слова ці взялися, тільки все згадав — і життя своє безталанне, і старість, і неміч, і вбогість, і копу діток, і гіркий дияконський хліб. А він слухав мене, слухав, і обличчя його стало таке суворе, що аж страх мене взяв. "Ех, горе,— каже,— горе, нещаслива доле! Ну, то ось на ж тобі на спомин від мене,— і одсипав мені в приполу з півсотні карбованців 29.— Знайте,— каже,*— що не гультяйство загнало мене в темні ліси, а тяжке горе, нестерпне... А душа моя за вас усіх кров’ю сходить!" — Зітхнув тяжко... Я кинувся йому дякувати, руки цілувати: "На світ,— кажу,— народив!" А він відсторонює: "Не дякуй,— каже,— на те й беру, щоб вам оддавати, а от,— усміхнувся,— за ковбасу та за паляниці спасибі: таки добре живіт підвело!"
Розповідь нового священика справила надзвичайне вра-. ження. Довго ще розмовляли з цього приводу гості. Нарешті, колишній диякон згадав, що пора їхати. Дерлянський з сином, підбадьорені оповіддю отця Івана, а головне тим, що їхати треба було одною дорогою, вирішили вирядитись із ним, тим більше, що й місяць мав скоро зійти...
За півгодини в поповій садибі все вгомонилося й благословилося на сон.
Мов п’яна, зайшла Олеся до своєї маленької світлички й сіла на ліжкові; в своїй задумі вона не помітила старої баби, що вже її піджидала. В малюсінькій світличці, половину якої займало велике ліжко з високо збитими подушками, пахло яблуками й сухими духмяними травами... Коло образів блимала лампадка. Віконце було відчинене і в нього заглядали гілки бузку з ніжними пахучими суцвіттями, що починали розпускатися. Сутінки вже заповнювали світличку, але стіни її ще трохи біліли. Все в цьому маленькому куточку дихало душевною простотою й чистотою. Олеся опустила руки на коліна й повернула голову до вікна...
— Що це з тобою, дитино? — прошепотіла баба, доторкаючись до плеча своєї вихованки.— Чи не зурочив хто?
При цьому питанні старої Олеся здригнула й перевела свій погляд на її обличчя.
— Утомилася, няню,— відповіла вона.
— Ще б пак, ще б пак,— пробурчала стара.-^ Дай же я тебе роздягну та вкладу, та прикрию, і то пора... Сонечко давно вже сіло.
Олеся покірно дала: себе роздягти ї вкласти в постіль..*
— Сядь тут, нянечко,—промовила вона, відсовуючи на^ бік ноги.
Казочку розказати? — усміхнулася старенька, присідаючи на край ліжка.
Ні... а знаєш що? Ти нічого більш не чула про того розбійника, про якого розповідав отець Іван?
— Як не чула? Чула!.. Про нього всі люди кругом говорять...
— Хто ж він такий, няню, не знаєш?
Стара оглянулася на двері й прошепотіла таємниче, нахиляючись до самого вуха Олесі:
— Кажуть люди, що родом він не здалека, з Головчинців над Ровом, а звуть його Кармелюк.
—4 Кармелюк...— промовила задумливо Олеся.— А ти не бачила його, няню?