— Та нехай мене поб’є Перун, коли я хоч півсловом об-. мовилася,— хоробро відповіла Фрося, але все ж таки почервоніла трохи й поквапилася перевести розмову на зачіску,— чи не підняти вище начоси?
— Не треба, слічно й так,— нетерпляче сказала Розалія
й заходилася знову допитувати: — То ти запевняєш, що дід одніс? .
— Аякже: я ж учіора його бачила... щойно повернувся й передав, каже. Отаман дуже йому подякував...
— Так? Досконале! — зраділа Розалія.— Але чому ж ти вчора не передала мені цієї новини?
— Тому що пані повернулася в недоброму гуморі... хвора... Я боялася потурбувати...
— Навпаки, ти б моле заспокоїла,— ласкаво усміхнулася пані й звеліла подати їй амазонку. "Якщо так, то, звичайно, вчора він не міг ще відповісти, але сьогодні вже можна чекати... і, судячи з того, що подякував дідові, він листом був задоволений",— роїлися в голові пані радісні думки; вона вся просвітліла, на обличчі її знову заграв рум’янець,— поспішивши одягтися, вона послала Фросю, щоб та передала наказ осідлати скоріше коня, а сама пішла заспокоїти й приспати ласкою свого чоловіка...
Фрося вискочила на ганок, щоб гукнути дворову дівчину або козачка, передати наказ пані на стайню, й помітила, що коло воріт гамірливо товпилася вся челядь; вона то втихала, то часом вибухала дружним реготом. Зацікавившись тим, що могло зібрати коло воріт і потішати цілий двір, Фрося підійшла потихеньку до натовпу й побачила, що серед нього стояла циганка й ворожила; одні простягали їй свої руки, а другі жартували, викликаючи співчутливий сміх у з’юрмлених глядачів. Циганка, судячи з тембру свіжого голосу, була ще молода; але намотана велика яскраво-червона хустка так закривала її голову, що не можна було роздивитися її обличчя. Циганка стояла зігнувшись, спираючись на костур; але в мові її майже був непомітний типовий акцент, і на це звернула увагу Фрося.
— Будеш щасливий і вродливий,— пророчила циганка молодому парубкові.— От поклади тільки на руку ще— п’ятака, то побачиш... Тебе всі дівчата люблять, а одна, з мишачими; очицями й кострубатою косою, то ладна й слід твій цілувати.
— Го-го! Це смердюча Гапка! — гукнув хтось у натовпі.
— Атож! Якраз! Не хто, як не вона: і нечеса, й кисло-
ока...— сказав молодий форейтор і викликав схвальний сміх юрби.
— Повісь ти її собі на шию! — вилаявся зніяковілий парубок, висмикнувши сердито свою руку з руки циганки.
— І справді, чого ти, дурню? — спинив парубка за плече старий кухар.— Од своєї долі не втечеш: Гапка то й Танка... Ось поберетеся, дружно носитимете свиням помиї, а в рвоєму гніздечку розведете власне багно. Ти ось послухай, як циганка розкаже, що ви ще разом з красунею будете робити.
Пораду улюбленого серед челяді гумориста зустріли з захватом, вибухнув гучний дружній регіт.
— Та приведіть сюди скоріше Гапку! — голосно казав кухар.— Онде на тому смітнику циганка й поблагословить їх!
Парубок вирвався від кухаря й, одпльовуючись і лаючись, змушений був утекти.
В цей час помітила Фросю куховарка з челядницької й шепнула юрбі:
— Пані господиня!
Всі притихли й шанобливо розступилися: відомо, що фаворити часто бувають страшніші й нобоїшочніші за самих панів.
Циганка видивилася на Фросю. Коли б хустка не лежала в неї низько на лобі й не закривала своєю тінню очей, то Фрося побачила б, яким пекельним вогнем вони спалахнули й злісно вп’ялися в обличчя пані. Циганка здригнулася, нахилилася вперед, ніби готуючись стрибнути, мов тигриця, але за мить вона, як видно, опанувала себе й, згорбившись ще дужче та підкульгуючи на одну ногу, боязко підійшла до Фросі.
— Ой красуне моя мальована! Як та зіронька на небі ясна! Та перед такою красунею всі зорі гаснуть і сам мі-сяць-князь затуманився,— ідучи назустріч, заговорила, низько вклоняючись, циганка.— Простягни мені, пишна пані, свою білу ручку та не пошкодуй убогій каліці карбованця, а то й дукатика: всю правду розкажу — і що було з тобою, і що буде, і за ким у тебе серце щемить, і хто за тобою, красуне, сохне... А якщо треба буде чогось, то й зілля в мене всяке є, і слово, як замовити, знайдеться... На золото, на радість, на сльози, на погибель... і на приворот і одворот — все знайдеться... тільки не візьми в гнів, а дозволь глянути на твою ніжну рученьку й поклади в неї добру грошину,— не поскупися!
Фрося оглянулася. Навкруги їх стояла юрба. Ворожіння, яке запропонувала циганка, страшенно зацікавило Фросю, але вона боялася викриття як минулого, так і майбутнього, а тому й відповіла ухильно:
— Тут незручно,..
— А правда, пані, правда... Навіщо простоті знати панські секрети, а їх набереться багато,— закивала тремтячою головою циганка, спираючись усією вагою на костур, і потім, обернувшись назад, крикнула:
— Ей ви, зграя,— назад!
Натовп нерішуче й неохоче почав відступати; в задніх рядах почулося стримане ремство.
— Дозволь мені у твій палац; замкнемося в покої, і я все тобі, що тільки маєш на мислі, і всякі думки чужі, і всяке серце ось як на долоні розкрию. Ой, бачу я й тепер уже багато! — заговорила, посуваючись уперед і ледве волочачи ногу, стара.
— Ні, чого в палац,— ухилилася Фрося.— Тут ось коло ганку, під липами, нас ніхто не почує, а там папі...
— А! — скрикнула циганка.—Там і пані... Молода ще?
— Молода.
— І гарна?
— Ще б пак... А втім, як кому.
— А моя люба, кохана — панна ще?
— Вгадай! — відповіла з кокетливою усмішкою, примружившись, Фрося.
Циганка кинула на неї пронизливий допитливий погляд...
"У! Бачу я тебе наскрізь, чортова лялько! — вихорем закружляли в розпаленому мозку Уляни — то ^була вона — проклятущі думки, що підіймали в її грудях ледве стримувану бурю оскаженілості.—Вона, мабуть, вона! І пика гарненька, випещена, і хвостом крутить, і в очах чортики... Ну, стривай же ти, гадюко люта, дай тільки впевнитись!"
— А панна, здається, таки панна,—голосно сказала, нарешті, циганка,— рука вже геть-чисто все покаже...
— Так, панна,— підтвердила й Фрося, забувши додати до цього слова "покоївка".
— Простягни ж рученьку,— захихотіла циганка,— не бійся... Все, про що сама відаєш, і від мене почуєш, а чого не знаєш — довідаєшся... Тільки не скупися... Коли щось попереду буде негоже, то мий одведем, а добре та бажане привернемо...