— Пан мене давно...
— Моя кохана, бачу, одцуралася зовсім?.. Пригадай лишень ті хвилини блаженства, коли ми були наче в раю...
— Ой пане, навіщо нагадувати бідній кобіті те, що вона втратила навіки,— зітхнула Фрося, сором’язливо потупивши оченята.
— Иу, щоправда, коханка перша мене проміняла... та я за то не гніваюсь: вільна пташка в’ється там, де їй любо, і не любить тенет... Але давню дружбу можна зберегти, кажуть же, що давній друг — ліпше нових двох, а старий мед п’янкіший і міцніший... За дружбою завжди може прокрастися й кохання...
— Ой, де там, пане? Хіба я не знаю... Де вже мені й рівнятися! Тільки серце моє розтривожилось, а воно й так нило й боліло за паном...— І Фрося кинула з-під навислих вій визивно-вогненний погляд на Янчевського.
— Спасибі, спасибі,— заспішив той серйозним діловим тоном, бажаючи відхилити настрій своєї співрозмовниці,— але ось що, в ім’я давньої дружби, чи можу я тобі довіритись і бути певним, що моя коханка не зрадить мене в моїх інтересах, як зрадила в коханні?
— Пане мій, любий, не кривіть душею,— кокетливо посварилася Фрося,— а небіжка пані Доротея?.. Ну... ну... Я не згадуватиму... а у вірності панові присягаюся й маткою найсвєнтшою, і ранами пана Єзуса, і всіма святими...
— Ну, гаразд. Скажи ж мені, душко, чи часто тут буває Рудковський?
— А, це секретар пані?.. Так, так... Буває-таки... і пані дає йому доручення...
— Які ж?
— Та всякі...— Фрося глянула лукавими оченятами на Янчевського й засміялася.
Всякі,— протяг Демосфен, не зводячи гострого, майже ЗЛОГО ПОГЛЯДУ з СВОЄЇспіврозмовниці,-г— і майже щодня тут товчеться?
— Ні, не щодня; він уже не був у нас днів три. Там щось таке... Пан маршалок невдоволений, що пані занадто багато займається справами, чи що...
— Гм! То й цей помітив, що занадто багато займається? — хихикнув Янчевський.*— А тепер, певно, пані дочала пересилати листовні накази своєму секретареві?
— А певно,— усміхнулася Фрося.
— Авжеж, без того діло йти не може, повідомлення," резолюції... Ну, як скрізь,—із стриманою злістю промовив Яичевський...— Так от що... гм... через те, що і я все ж таки ще до цієї комісії належу, то ти теє... постережи, коли пані маршал кова пошле якогось листа до Рудковського, і дай мені знати... Розумієш, для того, щоб і я не відстав від діла і щоб те щеня не випередило мене...
— Розумію, розумію! — кивнула головою Фрося, не відриваючи грайливих очиць від темно-червоного обличчя Янчевського. Перед нею починала віже потроху розплутуватися таємна інтрига, яка зв’язувала всіх членів маршалківсько-го палацу.
— Ну, звичайцо... тобі ж не треба розжовувати... Так ось тобі на витрати.— Янчевський опустив у руку Фросі три червінці.
LXIX
— Навіщо ж пан... Я й так... з дорогою душею... Будь-яке панове бажання! — запротестувала була Фрося, але гроші сховала в кишеньку свого фартуха.— Хай тільки пан скаже слово...
— Гм... гм...— відкашлювався * Янчевський...— Ну, постарайся ж... Я знаю: в тебе гострі очка й чуйні вушка... Я повернуся, може, й скоро... Не пожалкуєш, що відновила зі мною давню дружбу...— Він поплескав Фросю'по щічці й одразу ж виїхав з двору.
Все це відбувалося днів чотири тому. По від’їзді Янчевського Розалія відправила з Фросею до діда листа й.почала чекати.
Безсумнівно, думала вона, що відповіді раніше як через тиждень не може бути, але однаково нетерпіння її росло з кожним днем і так нервувало, що вона не могла витримати спокійної бездіяльності й на четвертий день сама поскакала на улюбленому своєму Арапі в поле розвіяти в шаленій скачці гніт відчувань, що душили її, а головне, пошукати в заповітному дуплі відповіді, на йку вона так пристрасно чекала. Біля узлісся дрімучого лісу, що прилягав до маршалківських володінь, на розі, недалеко від фігури (фігурами на Поділлі звуть високі хрести з розп’яттям, котрі ставлять на перехрестях), ріс один величезний дуб; от його-то й призначила Розалія в листі до Кармелюка місцем, куди він повинен був укину їй відповідь; по ту відповідь і помчала Розалія, але нічого не знайшла ні в дуплі, пі за корою; правда, ще було рапо й сподіватися її, та однаково те, що не було листа від її нового кумира, засмутило пані мар-шалкову.
Прикро врая^ена до глибини душі, вона, повернувшись з прогулянки, не вийшла ні обідати, ні вечеряти, не схотіла навіть бачитися з чоловіком, сказавши, що хвора, і весь час провела в болісній тривозі, яку часом переривали досадні, дратівливі сльози; вона не могла припустити думки, що Кармелюк не побажав навіть обізватися на її листа,— він міг ухилитися від побачення, не бувши впевнений у чистоті її намірів, та написати відповідь міг безпечно... Розалія почала схилятися до думки, що листа йому ие передано,— або дід ие ризикиув піти до його табору, або його піймали й вирвали в нього листа з рук... Якщо б так сталося, то це могло б завдати і їй великих прикрощів; хоч листа було написано в дуже обережних виразах і ім’я Кармелюка в ньому не стояло, та коли б він попав до рук Демосфена, який знав її колишню таємницю, то він би зумів прочитати його по-своєму й виудити з-поміж рядків істину.
— Слухай, Фросю,— звернулася вона до своєї довіреної покоївки,—скажи мені правду: дід охоче й рішуче взявся віднести листа в табір гайдамаків чи м’явся й крутив?
— Дуже охоче, ясновельможна пані, як бога кохам! — впевнено відповіла Фрося.— Я йому так і про себе, і про все розказала, що він не засумнівався й на крихітку... А коли я додала, що від цього листа залежить саме життя отамана, бо я підслухала в підлих панів,— нехай мені дарує моя добродійниця пані грубе слово, але в того бидла, якщо не вилаяти пана, не можна заслужити ніякого довір’я... Так от, коли я це дідові сказала, то він зараз же схопився з місця, не взяв навіть таляра, образився... справді: "Я,— каже,— для батька отамана даром, без грошей потрудитися можу; ие спатиму, ріски в рот не візьму, поки не вручу у власні руки цієї цидулки!"
— Це добре,— заспокоївшись, зітхнула пані.— Бачиш, як його всі люблять,— виходить, заслужив.., Але чому ж немає...
Ага... Немає від діда звістки?.. Могли ж його схопити?.. Ти нікому ие казала про це й слова?