— А ви?
— Я сказав: "Так, це вона, де ти її знайшла?", а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: "Як вона могла туди потрапити?"
— І що вона відповіла вам на це?
— Вона сказала, що не знає, але… — він завагався.
— Так, містере Дайсон?
— У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.
— І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?
— Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?
Вестон стенув плечима.
— З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.
— Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.
Вестон подивився на нього замисленим поглядом.
— Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.
— Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, — сказав Ґреґ.
Він посунув аркуш паперу через стіл.
Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.
— Це видається очевидним, — сказав Вестон через хвилину або дві. — Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев'ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.
— Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.
У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.
— її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.
— Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.
— Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?
— Так.
— Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.
— Ми ще не змогли визначити точний час, — відповів йому Вестон.
— Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.
— Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?
— О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.
— Зрозуміло.
— Вона тоді була дуже веселою, — сказав Ґреґ. — Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.
— Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?
— Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.
— Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?
— Не думаю… принаймні, не пам'ятаю.
— Дякуємо вам, містере Дайсон.
Ґреґорі вийшов.
— Дуже передбачливо з його боку, — сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. — Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.
— Така передбачливість здається вам надмірною? — запитав Дейвентрі.
— Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.
— А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться — із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. — Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. — Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, — сказав він. — Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.
— Вам справді так здається?
Вестон на мить замислився:
— Я думаю, це можливо.
Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.
— Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.
Поліціант в уніформі відчинив двері.
— Тут один із місцевих кухарів, — сказав він, — дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.
Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.
— Я дещо вам розповім, — сказав він. — Я вам розповім. Вона пройшла через мою кухню, і в руках у неї був ніж. У неї був ніж, я вам кажу. Вона тримала ніж у руці. Вона пройшла через мою кухню й вийшла надвір. У сад. Я її бачив.
— Заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Заспокойтеся. Про кого ви говорите?
— Я скажу вам, про кого я говорю. Я говорю про дружину боса. Про місіс Кендел. Я говорю про неї. Вона з ножем у руці, і вона виходить у темряву. Це було до вечері — назад вона не повернулася.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
РОЗСЛІДУВАННЯ ТРИВАЄ
I
— Ми можемо поговорити з вами, містере Кендел?
— Звичайно. — Тім підвівся з-за свого письмового столу. Він відсунув убік якісь папери й показав на стільці. Обличчя в нього було стомленим і змученим. — Як ваші успіхи? Ви чогось досягли? У цьому місці ніби оселився фатум. Люди більше не хочуть тут жити, вони ходять і розпитують про розклад авіарейсів. А як усе тут добре починалося. О Боже, ви не можете зрозуміти, що це місце означає для мене й для Молі. Адже ми вклали сюди все, що мали.
— Ви опинилися в тяжкому становищі, я знаю, — сказав інспектор Вестон. — Не думайте, що ми вам не співчуваємо.
— Якби хоч усе прояснилося швидко, — сказав Тім. — Ця клята дівчина Вікторія — о, я не хочу сказати про неї нічого поганого. Вона була добра дівчина. Але ж — її смерть, певно, пояснюється якоюсь дуже простою причиною, якоюсь інтрижкою чи любовною зрадою. Можливо, її чоловік…