— Там, унизу, — сказала Молі. Вона похитнулася на ногах. — У кущах…
Тім завагався, подивився на Евелін, потім трохи відтрутив Молі в напрямку Евелін і побіг сходами вниз. Евелін обхопила дівчину рукою.
— Ходімо. Сядьте, Молі. Вам треба чогось випити.
Молі впала на стілець і схилилася на стіл, поклавши голову на схрещені руки. Евелін більше не ставила їй запитань. Вона подумала, що ліпше дати їй час отямитися.
— Усе буде гаразд, — лагідно повторювала Евелін. — Усе буде гаразд.
— Не знаю, — сказала Молі. — Я не знаю, що там сталося. Нічого не знаю. Я нічого не пам'ятаю. Я… — і вона несподівано підвела голову. — Що зі мною таке? Що зі мною відбувається?
— Усе гаразд, дитино. Усе гаразд.
Тім повільно підіймався сходами. Обличчя в нього було смертельно бліде. Евелін подивилася на нього, запитливо піднявши брови.
— Там одна з наших дівчат, — сказав він. — Здається, її звуть Вікторія. Хтось устромив їй у спину ніж.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
РОЗСЛІДУВАННЯ
І
Молі лежала у своєму ліжку. Доктор Ґрем і доктор Робертсон, лікар вест-індійської поліції, стояли біля неї по один бік ліжка, Тім — по другий. Робертсон тримав руку на пульсі Молі — він кивнув головою чоловікові, що стояв у ногах ліжка, стрункому смаглявому чоловікові в поліційній уніформі — інспекторові Вестону з поліційної дільниці на Сент-Оноре.
— Кілька запитань, не більше, — сказав лікар.
Поліціант кивнув головою.
— Розкажіть-но нам, місіс Кендел, як ви знайшли ту дівчину.
Протягом секунди або двох здавалося, що постать, яка лежала на ліжку, не почула запитання. Потім вона заговорила слабким і ніби далеким голосом:
— У кущах — щось біле…
— Ви побачили щось біле — і ви підійшли подивитися, що то таке? Що то було?
— Так… Біле… Там лежало… Я спробувала… Я спробувала підняти… І ось бачите… Кров… Кров на моїх руках…
Вона почала тремтіти.
Доктор Ґрем похитав головою. Робертсон прошепотів:
— Вона довго не витримає.
— Що ви робили на стежці, яка вела до пляжу, місіс Кендел?
— Тепло… Гарно… Біля моря…
— Ви знали, хто та дівчина?
— Вікторія… гарна… гарна дівчина… сміється… вона часто сміялася… а тепер вона вже не сміятиметься. Я ніколи цього не забуду… Ніколи не забуду… — Її голос піднявся до істеричних нот.
— Молі, не треба. То був голос Тіма.
— Заспокойтеся… Заспокойтеся… — сказав доктор Робертсон тоном розважливої авторитетності. — Лише розслабтеся… Розслабтеся… Зараз один маленький укол… — І він узяв у руку шприц. — Вона не зможе відповідати на запитання протягом щонайменше двадцяти чотирьох годин, — сказав він. — Я тоді дам вам знати.
II
Великий і вродливий негр водив очима від одного чоловіка до другого з тих, які сиділи за столом.
— Богом присягаюся, це все, що я знаю. Я не знаю більше нічого, крім того, що вам розповів.
Краплі поту блищали в нього на чолі. Дейвентрі зітхнув. Головний за столом, інспектор Вестон із кримінальної поліції острова Сент-Оноре, помахом руки відпустив допитуваного. Великий Джім Елліс вийшов із кімнати.
— Це не все, що він знає, звичайно, — сказав Вестон. У нього був м'який акцент острів'янина. — Але більш нічого ми від нього не довідаємося.
— Ви думаєте, він не причетний до злочину? — запитав Дейвентрі.
— Так. У них були дуже добрі стосунки.
— Вони не були одружені?
Легка усмішка ковзнула по губах лейтенанта Вестона.
— Ні, — сказав він. — Вони не були одружені. У нас не так багато шлюбів на острові. Хоча дітей вони хрестять. Вікторія народила йому двох.
— Ви гадаєте, він діяв разом із нею, хоч би що там вона надумала?
— Мабуть, що ні. Схоже, такі речі йому не подобаються. Та й вона, гадаю, знала не так багато.
— Але досить, щоб організувати шантаж?
— Я не знаю, чи це варто так називати. Сумніваюся, що дівчина знала значення цього слова. Одержувати плату за мовчанку тут не вважається шантажем. Річ у тому, що чоловіки, які тут відпочивають, — це переважно багаті розпусники, і вони не хочуть, щоб про їхню мораль багато базікали.
У його голосі пролунали легкі іронічні нотки.
— Ми маємо тут усі різновиди, — докинув Дейвентрі. — Жінка, яка спить із багатьма чоловіками, теж не хоче, щоб про це всі знали, тож вона робить подарунок дівчині, яка обслуговує її. Між ними існує мовчазна домовленість, що це плата за нерозголошення.
— Саме так.
— Але в цьому випадку йшлося про інше, — заперечив Дейвентрі, — ішлося про вбивство.
— Хоч я сумніваюся, що дівчина розуміла всю серйозність ситуації. Вона помітила, що стався якийсь дивний інцидент, який, певно, мав стосунок до тієї пляшечки з пігулками. Вона належала містерові Дайсону, як я розумію. Гадаю, настав час поговорити з ним.
Ґреґорі, як завжди, увійшов зі своєю веселою приязною усмішкою.
— Ви мене покликали — я прийшов, — сказав він. — Чим можу допомогти вам? Дуже шкода ту бідолашну. Вона була милою дівчиною. Ми з дружиною любили її. Певно, у неї виникла сварка з чоловіком, але вона здавалася цілком щасливою й не показувала, що в неї можуть бути якісь проблеми. Я жартував із нею ще вчора ввечері.
— Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються "сереніт"?
— Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.
— Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?
— Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров'яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.
— Не так багато людей про це знають.
— Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.
— Скільки пігулок ви приймаєте?
— Дві або три на день.
— Ви їх маєте із собою великий запас?
— Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.
— І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?
— Так і було.
— І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?
— Так, я її запитав.
— І що вона вам сказала?
— Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.
— А потім?
— Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?