Евелін пройшлася туди-сюди по кімнаті — потім зупинилася й подивилася йому у вічі.
— Головне твоє лихо, Едварде, у тому, що ти до безглуздя вразливий — і разом із тим неймовірно легко піддаєшся впливам. Та диявольська жінка затягла тебе, куди хотіла, граючи на твоєму відчутті провини — і я скажу тобі в простих біблійних термінах, що провина, яка тебе пригнічує, — це провина подружньої зради, а не вбивства, ти відчував себе винним за свою інтрижку з Лакі, і тоді вона перетворила тебе на маріонетку, вселивши тобі переконаність у тому, що ти вбивця й поділяєш її провину. Насправді ти не вбивця.
— Евелін…
Він ступив до неї…
Вона відступила назад і пильно подивилася на нього.
— Це правда, Едварде? Чи ти все вигадав?
— Евелін! Навіщо мені було б вигадувати?
— Я не знаю, — повільно проказала Евелін Гілінґдон. — Можливо, тому, що я тепер не схильна довіряти… нікому. І тому, що я, либонь, перестала впізнавати правду навіть тоді, коли чую її.
— Покиньмо все, Евелін! Їдьмо додому, до Англії.
— Так… Ми туди поїдемо… Але не зараз.
— Чому не зараз?
— Ми повинні поводитися так, мовби нічого не сталося, — протягом певного часу. Це важливо. Ти розумієш, Едварде? Лакі не повинна здогадатися, що в нас на думці…
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ВІКТОР1Я ДЖОНСОН СХОДИТЬ ЗІ СЦЕНИ ПОДІЙ
Вечір закінчувався. Брязкіт шумового оркестру нарешті почав стихати. Тім стояв біля їдальні, дивлячись через терасу. Він погасив світло на кількох столах, які спорожніли.
Позад нього почувся голос:
— Тіме, можна мені перекинутися з вами кількома словами?
Тім Кендел здригнувся від несподіванки.
— Вітаю вас, Евелін, що я можу для вас зробити?
Евелін оглянулася навкруги.
— Сядьмо на хвилину за отой стіл.
Вона провела його до столу, що стояв у самому кінці тераси. Інших людей поблизу них не було.
— Тіме, пробачте за мою відвертість, але мене дуже непокоїть Молі.
Його обличчя відразу змінилося.
— А що ви хочете сказати мені про Молі? — напружено запитав він.
— Вона здається мені не зовсім здоровою. Вона чимось стривожена.
— Останнім часом всяка дрібниця її тривожить.
— Я думаю, їй треба піти до лікаря.
— Я це знаю, але вона не хоче. Вона не терпить лікарів.
— Чому?
— Ви про що?
— Я запитала, чому Молі не терпить лікарів.
— Ну, знаєте, — туманно відповів Тім, — люди іноді поводяться дивно. Іноді вони бояться, самі не знаючи, чого вони бояться.
— Ви самі стурбовані її станом, правда ж, Тіме?
— Так, так. Досить-таки стурбований.
— Чи хтось із її родини не міг би приїхати сюди й бодай трохи побути з нею?
— Ні. Це лише зробить ситуацію гіршою, набагато гіршою.
— А в чому проблема — проблема з її родиною, я хочу сказати?
— Те саме, що нерідко буває. Я думаю, вона перенапружена — і вона не в дуже добрих стосунках із ними, а надто з матір'ю. Так було завжди. Вони досить дивна родина, у певному розумінні, і вона давно порвала з ними. І правильно вчинила, я думаю.
Евелін промовила невпевненим голосом:
— У неї провали в пам'яті — так вона мені сказала, — і вона боїться людей. Це схоже на манію переслідування.
— Не кажіть такого! — сердито відповів Тім. — Манія переслідування! Люди часто кажуть так про інших людей. Вона лиш трохи нервова — більш нічого в неї нема. Приїхала сюди, до Вест-Індії. Навколо чорні обличчя. Ви ж знаєте, що люди іноді поводяться дивно в стосунку до Вест-Індії та до чорношкірих.
— Але, безперечно, не такі дівчата, як Молі?
— О, як ми можемо знати, що лякає людей? Існують люди, неспроможні перебувати в одній кімнаті з котами. І є такі, хто помирає від страху, коли на нього падає гусениця.
— Мені не хочеться казати вам це — але, можливо, їй би слід усе ж таки показатися психіатру?
— Ні! — рішуче заявив Тім. — Я не хочу, щоб такі люди базікали їй усякі нісенітниці. Я в них не вірю. Вони лише ускладнюють людям хворобу. Якби її мати так не захоплювалася психіатрами…
— Отже, у її родині були проблеми подібного роду? Тобто, я хочу сказати, — вона ретельно відшукала потрібне слово, — проблеми спадкової нестабільності?
— Я не хочу про це говорити — я забрав її від них, і їй було добре зі мною, цілком добре. Лише тепер їй стали докучати нерви… Але такі речі не передаються у спадок. Сьогодні про це відомо всім. Цей забобон уже подолано. Молі — цілком здорова жінка. І лише, я думаю, смерть того клятущого старого Полґрейва довела її до такого стану.
— Розумію, — замислено проказала Евелін. — Але в смерті майора Полґрейва не було нічого такого, що могло б когось налякати, чи не так?
— Ні, звичайно ж, не було. Та це завжди шок, коли хтось несподівано помирає.
Він був у такому розпачі й такий пригнічений, що в Евелін заболіло серце. Вона поклала руку йому на лікоть.
— Я сподіваюся, ви знаєте, що ви робите, Тіме, але якщо я зможу допомогти чимось — тобто якби ви дозволили мені забрати Молі до Нью-Йорка — я могла б полетіти з нею туди або в Маямі, де вона одержала б першокласну медичну допомогу.
— Я дуже вдячний вам, Евелін, за вашу великодушну пропозицію, але з Молі все гаразд Принаймні це вона подолає.
Евелін із сумнівом похитала головою. Вона повільно обернулася й подивилася вздовж тераси. Більшість людей уже розійшлися по своїх бунгало. Евелін рушила до свого столу подивитися, чи вона там чогось не забула, коли почула, як Тім щось вигукнув. Вона рвучко підвела голову. Він дивився на сходи в кінці тераси, і вона простежила за його поглядом. І тоді їй теж перехопило подих.
Молі підіймалася сходами, ідучи від пляжу. Вона важко відсапувалася й схлипувала, її тіло гойдалося з боку в бік, коли вона йшла, певно, сама не розуміючи, куди несуть її ноги. Тім вигукнув:
— Молі! Що сталося?
Він кинувся до неї, й Евелін побігла за ним. Молі вже піднялася на терасу і стояла там, ховаючи обидві руки за спиною. Вона сказала, схлипуючи:
— Я натрапила на неї… Вона лежить там, у кущах… І подивіться на мої руки… подивіться на мої руки.
Вона простягла їх перед собою, й Евелін перехопило подих, коли вона побачила на них дивні темні плями. Вони здавалися темними у тьмяному світлі, але вона добре знала, що їхній справжній колір — червоний.
— Що сталося, Молі? — заволав Тім.