— Джім Елліс не був її чоловіком, проте вони жили разом і стосунки між ними здавалися дуже добрими.
— Якби хоч вам пощастило розслідувати цю справу швидко, — сказав Тім знову. — Пробачте мені. Ви хотіли поговорити зі мною, розпитати мене про щось.
— Так. Про вчорашній вечір. Згідно з медичними даними, Вікторію було вбито десь між пів на одинадцяту й північчю. Алібі за наявних тоді обставин установити важко. Люди пересувалися в усі боки, танцювали, відходили від тераси. Довести чиюсь непричетність важко.
— Певно, що так. Але невже ви прийшли до висновку, що Вікторію вбив хтось із постояльців готелю?
— Хай там як, а ми повинні дослідити таку можливість, містере Кендел. Про що я хотів би допитати вас передусім, то це про твердження одного з ваших кухарів.
— Он як? Якого саме? І що він каже?
— Він кубинець, я так розумію.
— Ми маємо двох кубинців та одного пуерториканця.
— Той чоловік на ім'я Енріко стверджує, що ваша дружина пройшла через його кухню, ідучи від їдальні, вийшла в сад і що вона тримала в руці ніж.
Тім витріщився на нього.
— Молі тримала ніж? А чом би їй його й не тримати? Тобто я хочу запитати… чому… а що ви, власне, намагаєтеся припустити?
— Я кажу про той час, коли люди ще не поприходили до їдальні. Тоді було, гадаю, десь близько пів на дев'яту. Ви теж були тоді в їдальні, наскільки мені відомо, і розмовляли з метрдотелем Фернандо.
— Так, справді, — погодився Тім, подумки перенісшись назад. — Так, я пригадую.
— І ваша дружина увійшла до їдальні з тераси?
— Так, увійшла, — підтвердив Тім. — Вона завжди приходила, щоб подивитися на столи. Іноді хлопці розкладають прибори неправильно, забувають покласти деякі з ножів, припускаються й інших помилок. Дуже ймовірно, що задля цього вона й прийшла. Перекладала ножі або щось таке. Вона могла тримати в руці зайвого ножа або зайву виделку…
— Отже, вона увійшла з тераси. Вона розмовляла з вами?
— Атож, ми обмінялися кількома словами.
— Що вона сказала? Ви пам'ятаєте?
— Думаю, я запитав у неї, з ким вона розмовляла. Я чув її голос там, за стіною.
— І з ким же вона розмовляла? Вона сказала вам?
— Із Ґреґорі Дайсоном.
— Справді. Так посвідчив і він.
Тім провадив:
— Він залицявся до неї, так я зрозумів. Він був схильний до такої поведінки. Мене це розсердило, і я сказав: "Жени його геть", а Молі засміялася й сказала, що завжди прожене його, коли виникне потреба. Молі в цьому плані дуже розумна дівчина. Така ситуація не легка для неї. Нам не можна ображати постояльців, а тому така приваблива дівчина, як Молі, коли до неї чіпляються, повинна обмежуватися сміхом і знизуванням плечей. А Ґреґорі Дайсон не може обминути жодної привабливої жінки.
— Між ними виникло щось подібне до сварки чи непорозуміння?
— Не думаю. Певно, вона відбулася від нього сміхом, як зазвичай.
— Ви не можете точно сказати, тримала вона в руці ніж чи не тримала?
— Не пам'ятаю… Хоч я майже переконаний, що не тримала, власне, можу точно стверджувати, що ні.
— Але ж ви щойно сказали…
— Зрозумійте, я намагався вам пояснити, що коли вона була в їдальні або в кухні, то цілком могла підібрати якийсь ніж або тримати його в руці. Але зараз я пригадую цілком ясно, що коли вона вийшла з їдальні, в руках у неї нічого не було. Запевняю вас.
— Зрозуміло, — сказав Вестон.
Тім подивився на нього з тривогою в погляді.
— До чого ви, власне, хилите? Що сказав вам той чортів йолоп, Енріко, Мануель, чи як там його?
— Він сказав, що ваша дружина увійшла до кухні, що вона здавалася схвильованою і що в руці вона тримала ніж.
— Він усе побачив у перебільшеному світлі.
— Ви потім розмовляли з дружиною, під час вечері або пізніше?
— Ні, не думаю. Я був дуже заклопотаний.
— Чи була ваша дружина в їдальні під час вечері?
— Я… О, так… Ми завжди ходимо між гостями й дивимося, чи все йде як слід.
— Ви з нею розмовляли?
— Ні, не думаю… Ми зазвичай обоє дуже заклопотані. Ми не завжди помічаємо, що робить інший, й у нас, безперечно, немає часу розмовляти одне з одним.
— По суті, ви не пам'ятаєте, щоб розмовляли з нею доти, доки вона не піднялася сходами після того, як знайшла тіло?
— То було жахливе потрясіння для неї. Воно геть її приголомшило.
— Я знаю. Дуже неприємний досвід. Яким чином вона опинилася на стежці, яка веде до пляжу?
— Після напруженої підготовки до вечері вона нерідко виходить прогулятися. У неї виникає потреба покинути гостей на хвилину або дві, подихати свіжим повітрям.
— Коли вона повернулася, ви, як мені відомо, розмовляли з місіс Гілінґдон?
— Так. Майже всі інші на той час пішли спати.
— Якою була тема вашої розмови з місіс Гілінґдон?
— Нічого особливого. А чому вас це цікавить? Що вона вам сказала?
— Поки що нічого. Ми її не допитували.
— Ми розмовляли про се, про те. Про Молі, про справи в готелі й усе таке інше.
— А тоді — ваша дружина підіймається сходами на терасу й повідомляє вам, що сталося?
— Так.
— На її руках була кров?
— Звичайно, була! Вона нахилялася над дівчиною, намагалася підняти її, не могла зрозуміти, що трапилося, чому вона там лежить. Звичайно ж, кров на її руках була! На що, в біса, ви натякаєте? Бо я бачу, ви на щось натякаєте!
— Будь ласка, заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Ми розуміємо, ви перебуваєте у великій напрузі, Тіме, але нам треба прояснити всі факти. Наскільки мені відомо, ваша дружина не дуже добре себе почувала останнім часом?
— Нісенітниця — з нею все гаразд. Смерть майора Полґрейва трохи вибила її з рівноваги. Це природно. Вона дуже вразлива дівчина.
— Ми повинні поставити їй кілька запитань, як тільки вона буде спроможна на них відповісти, — сказав Вестон.
— Тільки не зараз. Лікар дав їй заспокійливе і звелів її не турбувати. Я не допущу, щоб її хвилювали й залякували, ви мене чуєте?
— Ми не збираємося нікого залякувати, — сказав Вестон. — Ми лише хочемо прояснити факти. Ми не станемо турбувати її тепер, але як тільки лікар нам дозволить, ми з нею поговоримо.
Його голос звучав лагідно, але рішуче.
Тім подивився на нього, розтулив рота, але не сказав нічого.
II
Евелін Гілінґдон, спокійна й стримана, як і завжди, сіла на стілець, який їй показали. Вона обмірковувала кілька запитань, які їй поставили, попросивши трохи часу на роздуми. Її чорні, розумні очі замислено дивилися на Вестона.