Я провела Катю до себе. Ми сіли одна навпроти одної в приземкуваті крісла-розкоряки й почали мовчати. Я просто мовчала, а вона із сором'язливості. "Ех,— думала я,— не так нам треба було б знайомитись..."
— Ви вчитесь чи працюєте? — спитала я, намагаючись бути привітною. Загалом у мене це погано виходить.
— Працюю і вчусь. Кінчаю школу робітничої молоді...
— А де працюєте?
— На пошті. У відділі відправки бандеролей.
— Подобається робота?
— Непогана.
Що б іще в неї запитати?
— А батько у вас є?
— Мама є. Батько помер.
— Мама десь працює?
— Ні, пенсіонерка.
Ця розмова щось мені болісно нагадувала. А, здогадалася я, якесь сватання минулого століття. "А скільки кріпаків у вашого батька?"
Не знаходячи тактовніших питань, я замовкла. А Катя сиділа в кріслі прямо, насторожено, дивлячись на мене підзвітними голубими очима. Мовчанка затяглася.
— Вибачте,— сказала я,— піду переміню кофточку. Ці хлопчиська билися за торт і всю мене забруднили.
— Не треба так переживати,— мовила Катя й почервоніла.
Я зібрала всю свою вихованість (взагалі в мене її мало, дається взнаки дитинство, ніхто мене не вчив "манер"), усміхнулася, вибачилася й вийшла. Кофточку я замінила іншою, переодяглася у ванній. Потім виявилося, що забруднена й спідниця, її я також перемінила. Коли я повернулася, Катя сиділа й плакала, а Сайкін, пристроївшись на бильці крісла, втішав її. Побачивши мене, обоє встали.
— Чай подано,— сухо сказав Сайкін.
Сіли за стіл у кухні. На Катиних біленьких віях просихали сльози. "Молодші негідники" також були покликані до столу. Вони були вже вмиті, переодягнені й поводилися цілком пристойно. Димка, показавши на рибу, люб'язно запитав:
— А як вам, панове, сподобається оцей витвір природи? — На що Катя злякано відповіла:
— Нічого.
Розорений торт Сайкін вдало нарізав шматками так, що нічого не було помітно. Розклав на тарілочки закуску. Катя все хвалила: "Смачна ковбаса... Смачний сир... Смачна риба",— хоча все це було звичайнісіньке — нормальний московський гастроном. А може, бідна дівчина недоїдає?..
Коли чаювання було закінчене, Сайкін наказав хлопчиськам іти спати.
^— "Але людину людина послала до анчара владним поглядом..." — з пафосом продекламував Димка.
— Саме так,— відповів Сайкін і обдарував Димку таким владним поглядом, що той "слухняно в путь потік", одразу ж у хлопчатник. За ним поспішив Іван, жадібно озираючись на недоїдений торт, але не насмілюючись подати голос.
Коли ми лишилися самі, Сайкін узяв слово і сказав таке:
— Мамо, ти, звичайно, здогадуєшся, що ми з Катею вирішили одружитися. Не лякайся, це ще не скоро, мені треба спочатку закінчити вуз. Але намір наш твердий. Я знаю, як тобі важко буде без моєї допомоги, і не збираюся позбавляти тебе її. Ці негідники мені також не чужі, і за їхнє виховання я почуваю себе відповідальним. Ти мені пробач, але тебе вони зовсім не слухаються.
Я кивнула. Сайкін продовжував своє слово:
— Все залежатиме від того, які стосунки складуться між тобою і Катею. Ти її бачиш сьогодні вперше, а вже встигла образити.
— Сашо, що ти, ніхто мене не ображав! — вигукнула Катя, болісно склавши ручки з довгими млявими пальцями.
— Мовчи,— сказав. Сайкін,— знаю, що образили. Мамо, я все чудово бачу. Катя, звичайно, не така рафінована інтелігентка, як тобі хотілося б, зате вона краще за тебе знає життя. А ти, пробач мені, життєвих труднощів, взагалі-то, не знаєш...
Тут заплакала я.
— Ніно Гнатівно! Що з вами? Та не плачте ж, не плачте, ради бога! — кинулася до мене Катя.— Сашо, як тобі не соромно!
Я відчувала на своєму плечі легку Катину руку, на своєму волоссі легке Катине дихання. Я плакала нестримно, зі всіх сил, вкладаючи в цей плач всю нервову напругу, всі "витрати і збитки" останніх місяців, а може, й років... І дихання Каті, і її легка рука, і ніжні докори, що сипалися з її губів: "Та навіщо ж так, перестаньте, чого ви так переживаєте?" — були мені чомусь втішні... З цього вечора ми з Катею стали друзями.
А Валентин? Він усе ще у відрядженні. Не знаю, як обернеться життя...
І остання "різниця", не така вже й важлива: Льова Маркін від мене зовсім відійшов. Він закохався в студентку, свою дипломницю, Люду Величко, ту самісіньку, якій я колись поставила п'ятірку за молоко.
Це стало мені зрозуміло вчора. Я зустріла їх в інститутському дворі. У Люди через плече висіла плетена з лози сумка-корзинка з тих, що були в моді років п'ять тому. Він їй щось казав, дивлячись в обличчя знизу вгору. Вона відповідала йому, всміхаючись, та коли я підійшла, злякалася, квапливо привіталась, сказала: "Мені пора",— і побігла юно й гнучко на довгих ставних ногах через увесь двір до воріт. Корзинчаста сумка гойдалася збоку вбік біля її стегна, а Льова Маркін дивився на її спину, на її гнучкий біг і корзинку, що гойдалася, з такою сумною ніжністю, що мені одразу все стало ясно...
Що ж, справедливо. Всі ці роки відданістю Льо-ви Маркіна я користувалася не по праву. Нехай буде щасливий.
ЛИСТ СЕРГІЯ КОХА
Асько, дружище, здрастуй!
Ми тут без тебе дуже нудьгуємо. Просто немає в кого тепер списувати.
Новин у нас небагато. Олежка Раков цілком визначено йде в аспірантуру. Каже, що без усякого блату, лише за своїми особистими якостями. Загалом можливо, така людина сама собі блат.
Розповзлися ми по кафедрах, як таргани, сидимо тихо, пишемо дипломи. Мені не пощастило — потрапив до Флягіна. Своєю волею до нього ніхто не йде, мені це дали як громадське доручення. Це якийсь науковий доходяга. Людина, безумовно, знаюча, ерудиції навалом, але тиран і зануда. Студентів терпіти не може. Вічно намагається чимось образити, висміяти. Залізно вимагає, щоб увесь матеріал напам'ять і в темпі. Якийсь середньовічний садист. Я йому складав системотехніку (за його лекціями). Він, собака, там описав одну систему за допомогою вісімнадцяти рівнянь з випадковою правою частиною. Сидів я, ніби без штанів, списати немає звідки, подавав сигнали вбік дверей, у нас там пункт невідкладної допомоги, але друзі мене не зрозуміли. Я питаю: "Товаришу професор, можна вийти? Я на хвилинку". А він усміхнувся, як інквізитор біля багаття, й каже: "Я раніше за вас прийшов, а сиджу. Дайте відповідь на білет, тоді вийдете". Повернувся я на своє багаття. Пітнів-пітнів, згадував-згадував, хоч убий, більше шістнадцяти рівнянь не згадав. Підходжу, подаю аркуш: "Більше не можу, товаришу професор". А він проглянув аркуш і з в'їдливою усмішкою каже: "Нашкребли все-таки шістнадцять?" Поставив трояк. У мене цей трояк єдиний за весь час навчання. Можна було б перескласти, та не хочеться знову йти до цього птеродактиля.