Дорошенко, смикаючись за Дніпром з місця на місце, не передбачав для себе нічого сприятливого, а, навпаки, зауважив у народі та війську прихильність їх до сторони російської і командування гетьмана тамтешнього. І тому доклав усіх зусиль і підкупів з боку дивана царгородського, щоб спонукати самого султана з армією на завоювання спершу відомства Ханенкового, а опісля — всієї Малоросії. Султан Магомет IV, що мав резиденцію тоді в Адріанополі, підмовлений був і виступив справді до границь руських, а 1 серпня 1672-го року взяв в облогу Кам’янець-По-дільський, де зустріли султана хан кримський і Дорошенко зі своїми військами. Мешканці зі своєю слабою залогою могли боронитися в місті тільки 15 днів, а там, не мавши запасів і достатнього війська, 16-го серпня здали місто на капітуляцію. Султан, в’їжджаючи до міста, показав пишність свою тим, що звелів передусім викопати із землі всіх похованих мерців і вивезти кості їхні далеко поза місто, винести з усіх церков, турками раніше пограбованих, усі ікони і розкласти їх по вулицях міських замість помостів для турецьких пішоходів, а опісля тії церкви обернути на мечеті турецькі, з яких зоставлено, на прохання й викуп мешканців, тільки три для християн та вірмен. По таких успіхах вирядив султан хана кримського і Дорошенка з їхніми військами у Галичину, щоб завоювати тамтешні міста Львів, Броди й інші; а сам переходив з армією своєю впоперек України, послушної Ханенкові, до ріки Случ і винищував усі, що траплялися йому, селища вогнем і мечем, себто по-турецьки. Поляки, зібравшися військами своїми і з’єднавшися з Ха-ненком та його козаками, виступили супроти хана і Дорошенка і, розбивши декілька їх ватаг, дальші їхні успіхи припинили і нагнали самих їх до головної армії турецької, на яку, одначе, напасти не зважилися, а вдалися до переговорів та викупів. І так, удовольнивши міністрів султанських подарунками, а самого султана значною сумою червінців під титулом воєнної контрибуції, вижили його тим поза свої границі, і він вернувся на зимівлю до міста Бухареста.
атарські орди, що воюють з усіма народами звичайно то як найманці, то з участю в здобичі, прибували часто в сьому ремеслі до претендентів на гетьманство малоросійське і до поляків, які їх наймали, і переходили щоразу при таких нагодах землі запорозькі та їхні улуси з неминучими кривдами й шкодами козакам. Кошовий їхній отаман Сірко, хоч який був добрий і згідливий сусід, який знав попускати й поважати потреби людей військових, та коли року
1673-го татари, переходячи землі запорожців на повороті з Кам’янця-Подільського, захопили чимало кінських і скотських табунів запорозьких і декількох їхніх хлопчиків, що їх вони завше набирають у Малоросії з рідні своєї для наслідства, то кошовий не уважив вчинку того за жарт чи забавку, а рішився відплатити татарам за те з лихвою і для того почав їх карати по черзі. Вирушивши з військом своїм на Білгородщину і понищивши аули татарські вогнем і мечем аж до Білгорода, здобув теє місто приступом, пограбував його і спалив дотла. Потім, зібравши в пристанях морських Білгородській і Гаджибейській достатнє число кораблів, поплив ними з піхотою на Крим, а кінноті звелів іти туди румом. Приставши до берегів Карасубазару, побрав і зруйнував він усі приморські міста, що не знали досі про такі відвідини і, значить, були без оборони, а опісля, перейшовши увесь Крим до міста Ора, або Перекопу, з’єднався там зі своєю кіннотою і руйнував далі татар по селищах їхніх. І таким чином помстившись на татарах за кривди свої сторицею, вернувся на Січ з незліченними користьми. Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисель-ним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари кримські й білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх татар аж у Кефські гори, де й самі хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його руським шайтаном, але в суперечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути". При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна татарка того аулу, звідкіль відігнали були запорожці худобу, з’явившись до Сірка з малими дітьми, скаржилася йому, що в неї забрано висуджену нею корову, яка у неї одна й була, і "чим же мені годувати дітей?". Сірко зараз завернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли забракне та-тарчиній корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з русаками. Словом кажучи, Сірко був людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чингісханом, себто великим завойовником. А проте був він і запорожець, себто рід блазня або навіженого. Одного разу писав до нього гетьман Самойлович, дорікаючи, що на запорозьких степах кочують вільно деякі аули татарські. Він, на теє йому відписуючи, що робиться так з ласки війська, з причин недороду в татар трави і що при такій нагоді і вони інколи од них рівномірною ласкою користуються, закінчив, нарешті, тим: "Якби й дідько, пане гетьмане, допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє. А як ми, живучи з татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти, пане гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хав-турах з парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо".
етьман Самойлович, вступивши в управління Малоросією, закликав задніпровські полки і всіх жителів з’єднатися з ним під одну протекцію російську, і багато хто з начальників тамтешніх озивалися готовністю своєю на таке єднання, але вважали за перешкоду в тому самих своїх самозваних гетьманів, Дорошенка та Ханенка, і їхні безглузді протекції. Тим-то на початку року