Гетьман запорозький Суховій з козаками запорозькими і татарами кримськими вирушив був у задніпровські полки, послушні Дорошенкові, щоб їх змусити силою признати себе їхнім гетьманом; але турецький чауш, що був з Дорошенком, закликавши до себе начальників татарських, звелів їм ім’ям султанським од стати од Суховія і бути в союзі з гетьманом Дорошенком, оскільки він є підданий султанський. Татари після того з’єдналися з Дорошенком, а Суховій з запорожцями, одійшовши від Дорошенка з-під міста Канева, прийшов до міста Умані і там, з досади на свої невдачі, зложив з себе гетьманство і вручив його полковникові уманському Ханенкові, що його запорожці також признали за свого гетьмана. А Дорошенко, переслідуючи Суховія та Ханенка, пішов був з чаушем і турками облягати Умань, але мешканці тамтешні, зовсім йому не противлячись, відчинили міську браму, а про Ханенка оповістили, що він з Суховієм подався за ріку
Буг, щоб з’єднатися з білгородськими ордами. Дорошенко потому, ведучи далі переслідування своє з самими козаками й татарами, зайшов у руки своїх ворогів, які коло Жовтих Вод оточили його звідусіль, і загибель Дорошенка була неминуча. Одначе кошовий запорозький Сірко, який був невдоволений з того, що у нього на Січі завелися вже гетьмани з пониженням його влади, і який з тої причини назирав завжди за тим гетьманством, напавши зненацька з ватагою своєю на Ханенка та Суховія, визволив Дорошенка, і він вернувся на Білоцерківщину і розташував своїх татар на зимові квартири; а вони, подякувавши йому за те по-татарськи, забрали в полон своїх господарів з їхніми родинами і пішли на Крим. Хоча ж за те скаржився Дорошенко дворові султанському, але нічого на те не одержав, і сказано: "Отакий є хліб татарський і їхня платня".
Задніпровська Малоросія з року 1670-го поділена була надвоє між двома самозванцями гетьманами, непримиренними між собою ворогами, через що зазнала вона страшних міжусобиць і спустошення. Дорошенко утримав при собі наддніпрянські полки до границь польських, а Ханенкові корилися полки: Чигиринський,
Уманський і понад Бугом та Дністром поселені аж до Галичини. Дорошенко тоді був у протекції турків, а Ханен-ко, бувши в згоді з запорожцями й кримцями, шукав ще протекції в уряду польського через вельможу тамтешнього Михайла Вишневецького. Та коли з польської сторони запропоновано йому прибути до міста Острога на конгрес і підписання договірних статей, то він на те не погодився, а зажадав у заставу стільки заложників із сенаторів польських, скільки з ним на конгресі буде урядників. Поляки, бувши тим разом дуже вразливі, хоч у власних інтересах бувають вони дуже низькі, одмовилися від залояшиків, а намовили Ханенка пробувати під їхньою протекцією на останніх з Малоросією статтях, званих Гадяцькими, од сусідніх держав гарантованих, за якими признається всю Малоросію з ними за єдність, а гетьмана — за найвищого і самовладного її начальника. І за тою угодою від короля польського прислано Ханенкові булаву і всі клейноди, що гідність гетьманську означають. Дорошенко, заздрячи Ханенкові за затвердження його на гетьманстві монархією християнською, зі скріпленням важливими в християнстві знаками, яких він не мав, напав зі своїм військом на місто Умань, звичайний осідок Ханенка, і обліг його з наміром узяти в ньому Ханенка і знищити з ним гетьманство теє. Але уманські козаки з гвардією гетьманською, учинивши проти Дорошенка вдалу вилазку, розбили його війська і полковника їхнього Жеребила вбили, а Дорошенко врятувався втечею.
Гетьманство Дорошенкове і воїнство його не що інше було як велика розбишацька ватага. Він з нею безперестану нападав то на Малоросію, то на селища відомства Ханенкового. Врешті згодив собі пашу сілістрійсько-го та орди білгородські і року 1671-го, серпня місяця, повіявся з ними на Малоросію. Гетьман Многогрішний зі своїми військами виступив їм назустріч і, щоб не впустити такого хижого ворога в свої границі, переправився через Дніпро, навпроти містечка Чигрин-Діброва, де, укріпивши табір свій на горі, над рікою Дніпром, чекав на себе неприятеля. Дорошенко не забарився появитися і наступити з силами своїми на Многогрішного. Баталія була довга й запекла: з ранку майже до самого вечора точилася з обох боків страшенна січа і вбивство; нарешті Многогрішний, подолавши опір ворога, перекинув його в усіх пунктах і погнав у степ. Та щойно відійшов він од табору свого зо дві верстви, як турецька піхота, що причаїлася була внизу табору в чагарниках та очеретах задніпровських, підлізши під табір, ударила на нього з усією силою, вибила в ньому людей і заволоділа артилерією. Многогрішний, хоча вернувся на підкріплення табору, але вже запізно, і турки били його з його ж таки артилерії, а тим часом напала й уся кіннота татарська та козацька Доро-шенкова, і Многогрішний, утративши багато свого війська і весь обоз з запасами, мусив відступати оборонно до гирла ріки Тясмину і там переправитися через Дніпро, будучи сам тяжко пораненим.
'оку 1672-го, лютого 7 дня гетьман Многогрішний від ран своїх помер і з великими почестями, військовими й церковними, в Ба-турині був похований. Усі урядники й народ з щиросердечною скорботою оплакували сього достойного їхнього начальника. Він попри всю свою сумирність був добрим вождем у війську, визначним політиком і справедливим суддею в правлінні. Після Зиновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети. Щоб повідомити царя про смерть гетьмана, виїхав до Москви писар генеральний Карпо Мокрієвич з іншими старшинами. Цар прийняв їх дуже милостиво, жалкував вельми за померлим гетьманом, гідним його пошани та довір’я, і наостанку радив урядникам тим вибрати собі такого гетьмана, який би подобився характером Многогрішному, а він обіцяв і словом царським запевняв удержувати їх і народ малоросійський в протекції своїй на точній основі первісних статей Зиновія Хмельницького. Для присутності під час виборів гетьмана призначено зі сторони царської міністрами князя Григорія Григоровича Ромодановсько-го, Івана Івановича Ржевського і Афа-насія Ташликова; а вибір переведено того ж року, в липні місяці, у таборі козацькому, між містами Путивлем і Конотопом, на місці, званому Козацька Діброва, куди всі урядники й депутати зібралися. І обрано на гетьмана обозного генерального Івана Самойловича, народженого в місті Зінькові, сина священика, який тоді ж у присутності міністрів приведений був до присяги з усіма урядниками й військом на вірність служби цареві та його наслідникам.