І з того лиходійського побоїща вийшла в Малоросії на дурисвітів відома приповідка народна, що "такий от ошуканець обдурив так, як Виговський Москву".
По довершенню Виговським з поляками такого підлого супроти росіян учинку публікував він у Малоросії про злуку свою з Польщею, приклавши притому й описані вище договірні з нею Заславські статті, нібито трьома державами — цісарською, турецькою і польською — ратифіковані. Але військо і народ малоросійський, спротивившись явно зловмисному намірові Виговського і ненавидячи поляків, звернулися до Пушкаренка і побільшили його сили. Виговський, не передбачаючи од свого рушення і од поляків надійного успіху в підкоренні Малоросії, найняв на підмогу собі десять тисяч кримських татар, які, прийшовши до ріки Ворскли, розташувалися, по згоді з Виговським, у закритому місці, а Виговський тим часом зі своїм військом наближався до Полтави, щоб у ній захопити й заата-кувати Пушкаренка. Але той з реєстровими козаками і волонтерами, що зібралися були до нього, зустрівши Виговського за річкою Полтавкою, розбив його вщент і розсіяв війська його на всі сторони, причому поляків мало не всіх винищено, і Гуляницько-го, командира їхнього, вбито, а Виговський, утікши в нестямі, загубив гетьманську свою булаву. Охочекомон-них його козаків, яко своїх людей, знаджених Виговським, помилувано, а тільки розганяли їх і били тупими ратищами та фухтелями. А що звичайним для всіх переможців наслідком є розлад і несамовитість військ, то й з Пушкаренком те саме сталося. Війська його, вганяючи за переможеними і грабуючи їхній табір, були в незвичайному безладді; а в той самий час, напавши на них ззаду, татари, що із засідки зненацька вийшли, самих їх розбили й розсіяли, а Пушкаренка вбили і місто Полтаву, без оборони зоставлене, пограбували й зруйнували.
Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, вже не можучи прихилити собі в послух малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх татарам на грабунок і поталу. Тим часом реєстрові полки, що втекли були від партизанства Виговського, зібравшись до міста Переяслава, вибрали собі за наказного гетьмана полковника Івана Безпалого і з ним виступили проти Виговського та його поляків і татар, які вешталися по Малоросії і грабували людність; а розбивши їх у двох баталіях і в останній біля містечка Го-лем’язова, переслідували їх по містах і селах, що давали їм притулок та харчі, причому зруйновано й спалено міста Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. І Виговський, побачивши нарешті, що йому зібрати нову потугу, а й того менше — втриматися силоміць на гетьманському становищі — неспромога, утік з недобитками польських військ до Польщі і вже в Малоросії не з’являвся; а жінку свою з родиною полишив у Чигирині напризволяще. І так він трагедію свою скінчив у повній мірі невдячності, підлості та звірячої лютості.
Цар, довідавшись, що Виговський погромив війська його та впровадив у Малоросію поляків і татар і що прихильний до царя та Росії наказний гетьман Пушкаренко убитий ними, а війська його розпорошено, вислав супроти них боярина Григорія Григоровича Ромодановського і корпус військ в числі тридцяти тисяч людей, звелівши тому бояринові по знищенню Виговського зажадати од урядників і військ малоросійських вибрати собі гетьмана згідно з правами їхніми і стародавніми статутами; і щоб ново-вибраний гетьман, на потвердження договорів гетьмана Зиновія Хмельницького, з царем уложених, вчинив перед ним присягу і дав од себе на теє нове зобов’язання. Боярин Ромода-новський, вступаючи з корпусом своїм у Малоросію, гірко потішив народ своєю поміччю, і перша його дія була на місто Конотоп. Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і похрестившись перед ними по-християнськії, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи. Се означало помсту за князя Трубецького та його війська, розбиті біля міста Конотопа, яке зовсім в тому участі не брало і винне не було, а навпаки, заздалегідь давало князеві знати про те, що засіли в ньому польські війська, од Виговського введені. Одначе ж на теє зовсім не зважено, і на подання та благання мешканців сказав боярин, що "винуватця Бог знайде, а війська його треба потішити та нагородити за їхні труди, в поході доконані".
Коли проходив боярин Ромода-новський з корпусом своїм далі в Малоросію, то довідався, що Виговського і поляків з татарами з неї вже вигнано; і публікував всенародно про вибір нового малоросійського гетьмана, а тим часом не переставав попускати військові своєму озлоблювати малоросіян, обзиваючи їх то "виговцями", то "хохлами" і чинячи їм насильства та здирства без усякої кари, з чого зродилося в народі надмірне огірчення: кому довіряти долю свою і підлеглість в розумінні протекції. Та попри все те зібралися урядники й військо до міста Чигирина і відкрили елекцію на вибір гетьмана, для чого прибули до того міста й посланці цісарський та турецький, а від короля і Республіки Польської прислано, яко посла, каштеляна волинського, які, вважаючи, що гетьман Виговський, одкинувшись од Росії, учинив Малоросію вільною, як колись, од всіх протекцій, з огляду на усунення його від гетьманства, признали уряд той вакантним. І тому пропонували зборам обрати гетьмана на підставі Гадяцьких статей, од усіх тих дворів гарантованих, і по них дати уповноваження новому гетьманові впорядити своє правління за собою або вибрати протекцію на свою волю і розсуд. Урядники й військо тоді ж заперечували послам, що їхні гетьмани ніколи такого повноваження за собою не мали і мати не можуть, бо правління їхньої землі і самі гетьмани залежать од урядників і війська і од їх виборів та ухвал.
Юрій Хмельницький, котрий перебував на Січі Запорозькій, звідавши про вибори гетьманські, прислав од себе на збори повіреним осавула Війська Запорозького Івана Брюховецького і через нього писав до урядників і війська, щоб вони спогадали на зборах своїх про великі заслуги батька його, Зиновія Хмельницького, перед Отчизною, і що він сам дбав завше про тую ж Отчизну. Але дбання його на користь народну, збурюване обманами Виговського та поляків, завело його на путь перекірливу й слизьку, за чим він вельми уболіває і розкаюється. Збори, діставши таку звістку від Хмельницького і зваживши на безприкладні заслуги батька його, одноголосно присудили бути йому, як давніше, гетьманом і, підписавши на теє свій вибір, проголосили його в такій гідності, оголосивши Брюховецькому, щоб він викликав Хмельницького до Чигирина. Хмельницький в супроводі команди запорозьких козаків із кошовим їхнім отаманом на прізвище Сірко прибув негайно до Чигирина, подякував зборам за їхнє признання та добродійство і вчинив їм звичайну присягу на своє гетьманство; а сталося те року 1660-го, квітня 27-го дня.