Гетьман і старі урядники і козаки, заперечуючи молодим різними і багатьма противенствами у вигодах турецьких, од них прихованих, доводили їм, що "віддатися християнам самовільно у владу невірних або заприязнитися і спілкування мати з ними є для християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім християнством ганебним та соромотним і є майже те саме, що самогубство, бо, маючи з такими спілкування і єдність, неможливо ніяк не збочити з путі християнської і не заразитися паскудством бусурманським; а що є важливіше в світі, як не шанування батьківської своєї віри, божественної і єдиної в людстві? Уважайте і слухайте, що Павло святий, сей обраний апостол Христів, який подолав і звитяжні: над усіма мудрецями світу сього доказами своїми про віру нашу християнську, що сказав він наприкінці життя свого про власну віру свою у Христа. Він дякував Богові найщиріше, що "теченіє жительства скончах і віру соблюдох". А коли такий великий муж і такий ревнитель Божий і угодник Його, скріплюваний завжди благодаттю зви-ще, коли вій дякував Богові за шанування віри в Нього, то нам, грішникам сущим, чи не треба всіляко дбати про шанування віри своєї, котрою яшвемо, рухаємось і єсми? Але се говориться лише про велику віру нашу. А коли ми її роздивимось і в наших народах, себто коли, поєднавшись з невірними, вдаримо на царство Московське, на сей єдиний і вільний залишок держави християнської, з нами єдиновірної, і підкоримо його під таку кормигу магометанську, в якій перебувають наші єдиновірні ієраршества: Константинопольське, Єрусалимське, Антіохійське і Олександрійське, то що ми тоді будемо перед лицем світу? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів со-домського і гоморського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок, і будемо те саме, що були після нашестя Батиєвого під владою татарською, себто невільники в бого-службі і християнстві або відступники і раби неключимі, що гинуть з душею і тілом".
Мова гетьманська і старих людей зворушила нарешті молодих проти-борців до сліз. Чимало з них з риданням говорили і повторяли гетьману: "Право судили єсте, і праві путі ваші: да будуть по глаголу вашому і мнєнію!" Гетьман, скориставшись із пом’якшення сердець, доручив Са-муїлові Богдановичеві та полковникові переяславському Павлові Тетері написати договірні статті з царем московським і подати їх на розгляд його і всієї Ради малоросійської. Вони написані і по апробації гетьмана з радою оголошені послам московським, котрі, погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи царя і царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів. А тому вимагали вони взаємної присяги від чинів і народу малоросійського в рівномірному дотримуванні тих угод. Статті договірні підписані гетьманом і чинами січня 6-го дня 1654-го року, і присяга тоді ж ними учинена; а решті чинів і війську призначене збірним місцем місто Переяслав, де б всі вони також присягали в присутності послів і дістали від них подарунки царські. Але посли вимагали притому, щоб і Військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило.
Одначе на таке сказав гетьман зі всіма чинами, що "запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця промЬк них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов’язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою".
татті договірні складаються з багатьох пунктів, але екстрактом з них служать для козаків і їхніх начальників та народу лише три. Перша: аби пробувати їм на всіх колишніх угодах і пактах, уложепих з Польщею і Литвою і затверджених привілеями королів польських і великих князів литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни; друга: щоб власність всіх родів, маєтків їхніх і придбання їх непорушно при них і нащадків їхніх пробувала вічно під охороною прав їх стародавніх руських, литовськими званих, і по них шафова-ти ними і всякими способами користуватися було б вільно і безборонно; третя: щоб у діла їхні та судилища ніхто інший не входив і не мішався, а самі вони судитися і управлятися між собою повинні за своїми правами і своїми обраними з-поміж себе суддями та начальниками. Серед переваг уряду національного покладено, між іншим, такий пункт: "Коли ми, гетьман зі старшиною і військом, кому за службу надамо хутір, млин або село, а він почне просити государя про подтвер-дження, то государ нехай зболить теє потвердити". Нарешті долучено статтю і про шляхетство польське, що залишилось через єдиновірство в Малоросії, щоб йому бути тут при своїх правах і привілеях, рівних з природною шляхтою і під протекцією війська. Але стаття ця була згодом громовим ударом для уряду і най-гіркішою пілюлею для тих, котрі її допустили і в протекцію свою таких зловмисних людей прийняли. Вони подякували і відплатили їм точно так, як стародавні племена хананейські і амо-рейські відплатили племенам ізраїльським за тую милість, що тії їх не вигубили, а, зглянувшись, полишили коло себе. Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір’я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та підступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:
Да не буде лучче,
Да не буде краще,
Як у нас на Вкраїні: