Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірно-
го провалля, усував од себе всіх підозрілих йому людей, не здібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті. І саме з тим заміром року 1706-го вирядив він несвоєчасно і всупереч усім правилам військовим стольника й полковника стародубського Михайла Миклашевського з його полком до литовського міста Несвіжа, а полковника переяславського Мирови-ча, супротивного іншим Мировичам, Мазепиним родичам, а значить, і самому Мазепі, вислав з полком його до польського міста Ляховичів, звелівши їм битися з цілими корпусами шведів та поляків і не допускати їх з собою з’єднуватися і складати армію. Обох тих полковників з багатьма урядниками та їхніми полками підступом Мазепиним знищено. Миклашевський, бившись з ворогом під Несвіжем і не змігши подолати велелюдства, пробився крізь неприятеля до замку Несвіжського, там відбивався п’ять днів, і, врешті, знемігши від зусиль ворожих, був посічений з усім полком; а Мирович, бувши оточений під Ляхови-чами численним ворогом, після довгої оборони взятий був у полон з багатьма урядниками та значними козаками і відпроваджений до шведського столичного міста Стокгольма, де й помер.
Петро Олексійович, року "7-го, липня 1, прибувши , вирушив звідтіль рікою Десною на суднах до міста Києва, де разом із гетьманом Мазепою серпня 15-го заклали фортецю, названу
Печерською, і салютували урочистість тую пальбою з мушкетів і гармат. Війська малоросійські, що ту роботу розпочали, за кілька років її завершили. З присутніх при тому багатьох урядників малоросійських подано государеві донос од судді генерального Кочубея і швагра його, полковника полтавського Іскри, про задуману цареві зраду від гетьмана, прихильного королеві шведському. Государ звелів перевірити донос той і судити по ньому призначеній для того особливій Комісії на чолі з міністром своїм Шафіровим. Слідство тривало декілька місяців. Докази і довідки розглядано з усією строгістю і досвідченістю, але нічого на гетьмана підозрілого не знайдено й не показано. Усі докази полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися на очних зводинах, про розмови гетьманські, що супроводилися підозрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих гетьманом з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої "Чайки", що означає страдницьку і гноблену Малоросію. Вирок комісії, по закінченню слідства, засудив на смерть доносителів, що безпідставно зганьбили гетьмана таким великим злочином. Государ затвердив той вирок і вислав засуджених на страту до гетьмана. Але той, із звичайного свого лицемірства, відмовився задовольнити власну свою претензію, а передав винних на волю государя як злочинців державних, і государ звелів над ними екзекуцію перевести комісії, що їх засудила. Після того їм і втято голови в селі Бор-щагівці, під містом Білою Церквою, на очах у війська, що стояло тут табором. Тяжкий злочин Мазепин, оповитий таємницею непроглядною, і легкі на нього докази, так зле учинені Кочубеєм і Іскрою, свідчать про глибоку мудрість першого і про палку простоту останніх, а переказ народний запевняє, що вони так поспішно, але слабо вчинили, спонукані ревнощами за дружину Іскри, що мала підозрілі стосунки з гетьманом.
Король шведський року 1708-го, переходячи з армією своєю Польщу й Литву і повертаючись із Саксонії, задумав був іти всередину Росії, до самої її столиці Москви, і тому з російського боку розпочалися страшні й безугавні пересування військ у пограничному народі, а в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом. Війська, переходячи з місця на місце, займали дефілеї та переправи на шляху армії шведської, нападали безперервно на її авангарди та фланги, а народ малоросійський, виходячи з селищ своїх, займав і укріпляв сховища свої у лісах, болотах та місцинах неприступних і робив списи, ке-лепи та іншу ручну зброю, готуючись до оборони. Гетьман Мазепа, укомплектувавши й забезпечивши всім потрібним війська свої, що були в армії, а резиденцію свою, місто Батурин, де зберігались всі скарби, запаси та магазини, підкріпивши достатньою залогою з сердюцьких піхотних полків і одного кінного прилуцького полку під командою полковника Носа, виступив сам з рештою військ малоросійських і з численними урядниками військовими та цивільними, понад звичайний штат зумисне примноженими, до границь білоруських, начебто щоб одбивати ворога.
І дначе, переправившись через ріку Десну і поставивши табір свій поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським, недалеко містечка Семенівки, на місці, донині званому Шведчиною, оголосив тут прокламацію свою, складену до війська і народу малоросійського, а з неї промовляв до всіх урядників, тут зібраних, такими словами: "Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль, всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, по-добляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих доля прирекла рішитися в нашій Отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння та улюбленця короля Ле-щинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, а й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уло-жені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які пас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі про нинішній стан справ міністерських і як вони зблизилися до нашої Отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аяі до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує власного своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість Отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще Німеччиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбуг-ньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Ферді-нанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з королем шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них — яко притча во язиціях! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з королями шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього короля шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з лівонцями, германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти поляків, а тому й од гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус козацький з наказним гетьманом Адамовичем на підмогу королеві шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць польських — Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобить-ся воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним".