Коли ми почали пробиратися далі, ближче до моря, звідки насувався цей могутній страшний вітер, міць його ставала дедалі жахливішою. Ми ще не бачили моря, а піна його вже була на наших губах, і солоний дощ падав на нас. Вода на кілька миль затопила низовинні околиці Ярмута, і кожна калюжа вкрита була пінявими гребінцями. Коли ж відкрилося перед нами море, то вали на обрії надималися горами над виром безодні та здавалися ніби іншим берегом, з баштами і будівлями. Коли ми, нарешті, дісталися до міста, люди вийшли з дверей, схиляючись, притримуючи руками капелюхи на скуйовдженому волоссі; вони дивувались, як це пошта пройшла крізь таку ніч.
Я спинився в старому готелі та пішов подивитися на море. Я спотикався на вулицях, закиданих піском і водоростями, вкритих морською піною; я жахався дахів, що падали навколо мене; на роздоріжжях хапався я за зустрічних людей. Підійшовши до берега, побачив я не лише моряків, але половину мешканців міста. Всі ховалися за будівлями і визирали з-за кутків. Дехто хоробрий іноді наважувався виходити, щоб подивитися в далечінь моря, але не міг вистояти і зиґзаґом йшов назад, гнаний вітром.
Приєднавшись до цих груп, я побачив засмучених жінок, чоловіки яких виїхали рибалити. Напевно, човни їхні розбилися раніше, ніж могли знайти собі десь безпечне місце. Сиві моряки похитували головами, поглядаючи то на море, то на небо, і шепочучи щось один одному; власники суден схвильовано на щось чекали; діти збилися докупи і допитливо вдивлялися в обличчя дорослих; навіть відважні матроси були збентежені – ховаючись у прихистках, вони дивились у підзорні труби на море, немовби пильнуючи ворога.
Мене вразило це моторошне море, коли я наважився глянути на нього через бурління сліпучого вітру, каміння й піску посеред жахливого шуму. Коли високі водяні мури, ревучи, насувались і, піднявшись на неймовірну височінь, розбивалися на бризки, то здавалося, ніби найменший з них може поглинути ціле місто. Коли хвилі, хрипко стогнучи, відступали назад, то здавалося, що вони виривають глибокі печери в березі, немов бажаючи закласти міни під землю. Коли білоголові вали гриміли і розколювалися, не встигши досягти землі, то кожна розбита частка їх, ніби пройнята всією люттю колишнього цілого, мчала до інших, щоб разом скласти нову потвору. Рухливі гори хвилями перетворювалися на долини, схилами яких іноді пролітав самотній буревісник, і знову надималися горами; маси води дрижали і струшували берег тяжким ревом; і щойно хвилі набирали однієї форми, як миттю бунтівливо змінювали і форму, і місце, стикаючись з сусідніми горами води; примарний берег на горизонті, зі своїми баштами і будівлями, підіймався і падав; хмари мчали швидко й часто; здавалося, всю природу роздирало і вивертало.
Не знаходячи Гема серед юрби, яку зібрала ця незабутня буря (її ще досі пам'ятають там, як найбільшу на цьому березі), я подався до його дому. Двері були замкнені; ніхто не відгукнувся на мій стукіт. Тоді я завулками пробрався до верфі, де він працював. Там я довідався, що він пішов до Лоустофта полагодити якийсь пошкоджений корабель і повернеться завтра вранці. За ним, як за досвідченим майстром, часто надсилали здалеку.
Я повернувся до готелю, умився, змінив вбрання і спробував заснути, але марно. Була вже п'ята година дня. Не просидів я й п'яти хвилин перед каміном у загальній кімнаті, як слуга прийшов підкинути дров у вогонь і, попросивши пробачення, розповів, як у двох милях від берега потонули два невеличкі кораблі з усім екіпажем, як бачили багато інших кораблів, що відчайдушно намагалися триматися далі від берега. Помилуй боже їх і всіх нещасних мореплавців, сказав він, коли й ця ніч буде така, як і минула!
Я був у дуже пригніченому душевному стані, почувався самотнім і тривожився відсутністю Гема, хоч і не розумів, чому. Нещодавні події вразили мене сильніше, ніж я гадав; бурхливий вітер оглушив мене. Думки і спогади мої були збурені; я втратив здатність розуміти час і віддаль, і, мабуть, не здивувався б, якби, вийшовши на вулицю, зустрів когось, хто в цю хвилину мав би бути в Лондоні. Мій розум опанувала якась дивна неуважність, але разом з тим ця місцевість пробуджувала в мені безліч живих і яскравих спогадів.
У цьому стані понуре повідомлення слуги про загиблі кораблі відразу, мимо волі моєї, пов'язалося з тривожною думкою про Гема. Мене мучило темне передчуття, що він з Лоустофта повертатиметься морем і загине. Цей страх настільки посилився, що я вирішив перед обідом ще раз піти до верфі та спитати хазяїна, чи вважає він ймовірним, що Гем повертатиметься морем. Якщо він дав би мені хоч найменшу підставу до таких думок, я поїхав би до Лоустофта і не дав би йому зробити це.
Я поспішно замовив обід і пішов до доків. Недарма поспішав я. Хазяїн з ліхтарем у руці вже замикав ворота. Він голосно засміявся, коли я поставив йому своє питання, та заспокоїв мене: жоден чоловік у здоровому глузді та навіть жоден божевільний не відійде від берега в такий шторм, а тим більше – Гем Пеготті, природжений моряк.
Хоч я і сам це розумів, але, навіть зазнаючи сорому, я не міг не спитати. Я повернувся до готелю. Вітер посилився, якщо взагалі міг посилитися такий вітер. Життя і ревіння, стукотіння дверей і віконниць, гуркіт у димарях, тремтіння самого будинку, що був мені прихистком, величний бунт моря – все було ще жахливішим, ніж уранці. Але тепер ще і темрява панувала навколо та насичувала бурю новими страхіттями, справжніми і уявними.
Я не міг їсти, не міг спокійно сидіти, не міг нічого робити. Щось у моїй душі відгукувалося на зовнішню бурю, вивертало глибини моєї пам'яті і каламутило їх. А проте посеред усієї цієї гонитви і боротьби моїх думок, що вирували разом з гримучим морем, бентежні думки про Гема не залишали мене.
Я майже не торкнувся обіду, але спробував підживитися чаркою чи двома вина. Марно. Я задрімав біля каміна, але весь час усвідомлював і гуркіт стихії, і місце, де я перебував. Але обидва затьмарилися тінню нового і незбагненного жаху; і коли я прокинувся, – або скорше, коли я звільнився від пут летаргії, що прив'язували мене до крісла, – все тіло моє затремтіло від безпідставного, незрозумілого страху.