Швидко наближався час, коли мав відпливти корабель з емігрантами. Моя стара нянька приїхала до Лондона, і серце в неї мало не розірвалося при першій зустрічі зі мною. Я постійно був з нею, з братом її та Мікоуберами, але Ем'лі я не бачив жодного разу.
Якось увечері, зовсім незадовго до від'їзду, ми були самі з Пеготті та її братом. Наша розмова торкнулася Гема. Пеготті розповіла нам, як ніжно попрощався він з нею, як мужньо і спокійно тримався, особливо останнім часом, коли, на її думку, він страждав найбільше. Розповідати про це добра душа ніколи не втомлювалась, а наша цікавість, коли ми слухали численні приклади з його життя, була така ж величезна, як і натхнення оповідачки.
Ми з бабусею на той час звільнили обидва котеджі в Гайгеті: я збирався їхати за кордон, а вона мала повернутися до свого будинку в Дуврі. Ми мали тимчасове помешкання в Ковент-Гардені. Ідучи до цієї квартири після вечірньої розмови і згадуючи наше останнє побачення з Гемом у Ярмуті, я раптом завагався у намірі залишити Ем'лі листа під час останнього прощання з містером Пеготті на кораблі і подумав, що краще буде написати їй негайно. Мені спало на думку, що, одержавши мого листа, вона може захотіти надіслати через мене прощальне слово своєму бідолашному нареченому. Я мусив дати їй цю можливість.
Тому перш ніж лягти спати, я сів писати листа. Я розповів їй, що бачився з ним, і що він просив мене переказати їй те, що було вже в своєму місці написано на цих сторінках. Я точно повторив його слова. Я не визнав за потрібне додавати щось від себе, коли навіть мав на це право. Його глибока вірність і душевна доброта не потребували прикрас ані від мене, ані від будь-кого іншого. Додавши до цього коротеньку записку до містера Пеготті з проханням передати їй, я поклав листа у передпокої для відправки і вдосвіта ліг у ліжко.
Я був більш слабким, аніж мені здавалося; і, заснувши не раніше сходу сонця, наступного дня довго пролежав у ліжку. Мене розбудила мовчазна присутність бабусі біля мого ліжка. Я уві сні відчув її; і здається мені, всі ми іноді відчуваємо такі речі.
– Троте, мій любий, – сказала вона, коли я розплющив очі. – Я не наважувалася потривожити тебе. Містер Пеготті тут. Чи може він увійти?
Я попросив покликати його.
– Мастере Деві, – сказав він, потиснувши мені руку, – я віддав Ем'лі вашого листа, сер, і вона от що написала; ще просила мене, щоб ви прочитали це, і якщо не знайдете тут нічого образливого, то чи не будете такі ласкаві передати.
– Ви читали? – спитав я.
Він сумно кивнув головою. Я розкрив листа і прочитав:
"Мені передали твоє доручення. О, що можу я написати, чим віддячити тобі за твою благословенну доброту до мене?
Всі слова твої склала я в своєму серці. Там триматиму я їх до самої смерті. Вони колють, мов голки, але вони і втішають мене.
Я молилася над ними, о, я молилася так довго! Коли спостерігаю я таких людей, як ти, як дядя, то думаю, що і бог такий, і з плачем закликаю його.
Прощай назавжди! Мій любий, мій друже, прощай назавжди в цьому світі! В іншому світі, якщо мене простять, я, може, прокинуся дитиною і прийду до тебе. Дякую тобі і благословляю. Прощай навіки!"
Такий був цей лист, залитий сльозами.
– Чи можу я сказати їй, що ви не бачите в цьому нічого образливого і що ви передасте листа, мастере Деві? – спитав містер Пеготті, коли я дочитав.
– Без сумніву, – сказав я, – але я думаю...
– Що, мастере Деві?
– Я думаю, – сказав я, – що знову поїду до Ярмута. Є ще досить часу, я встигну з'їздити туди і повернутися до відплиття корабля. Він і його самотність у мене з голови не виходять. Передати йому тепер цього, написаного її рукою, листа і дати вам змогу в хвилину від'їзду сказати їй, що він одержав звістку від неї, буде відрадою для них обох. Я урочисто взяв на себе доручення цього доброго хлопця і бажаю його виконати якнайкраще. Ця поїздка мене зовсім не потурбує. Спокою мені нема, краще мені буде поїхати. Виїду сьогодні ввечері.
Хоч містер Пеготті й намагався відвернути мене від цього наміру, я бачив, що це йому дуже до душі. На моє прохання він пішов до контори диліжансів і взяв мені квитка. Ввечері я знову поїхав дорогою, якою їздив за найрізноманітніших обставин.
– Чи не здається вам, – спитав я кучера на першій же станції за Лондоном, – що небо дуже дивне? Не пригадую, щоб бачив колись таке.
– Я теж ніколи не бачив такого, – відповів той. – Це ураган, сер. Буде лихо на морі, здається мені, і чекати недовго.
По небу мчала похмура суміш безладних хмар, де-не-де перетята смугами такого кольору, яким буває забарвлений дим від вогкого палива. Хмари нагромаджувалися в найдивовижніші брили, і розколини між ними були більші, ніж найглибші провалля на землі; і в ці розколини стрімголов кидався очманілий місяць, немовби пройнятий жахом перед таким порушенням усіх законів природи. Вітер дув цілий день; а тепер він міцнішав і грізно ревів. Минула ще година, вітер посилився, небо затьмарилося, насувалася буря.
Настала ніч, хмари зімкнулись і щільно закрили все небо, запанувала глибока темрява, а ураган ревів усе лютіше й лютіше. Дедалі зростав він, аж доки наші коні вже майже неспроможні були йти проти вітру. Багато разів у найтемнішу пору ночі (був пізній вересень, коли ночі вже довгі) коні повертались або ставали, наче вкопані; щохвилини могли ми чекати, що карета перекинеться. Гнаний вітром шалений дощ сік нас, наче сталевим пруттям, і тоді ми, неспроможні посуватися далі, шукали собі хоч якийсь захисток під деревами або під мурами.
Наставав день, а вітер дедалі міцнішав. Я бував у Ярмуті, коли моряки говорили, що гуркоче, наче з великих гармат, але ніколи не бачив я нічого подібного, нічого, що хоч трохи б нагадувало це. Ми прибули до Іпсвіча дуже пізно, бо від'їхавши за десять миль від Лондона, нам доводилося брати з боєм кожен дюйм шляху. Там знайшли ми юрбу народу на ринковому майдані; люди зіскочили з ліжок уночі від страху, що вітер зірве димарі і дахи. Дехто з жителів, зібравшись у дворі заїзду, де ми міняли коней, розповів нам, що з дзвіниці зірвало велику свинцеву покрівлю і завалило сусідню вулицю, інші розповідали про селян, що прибули з сусідніх сіл і бачили, як вітер виривав величезні дерева і гнав по шляхах і полях цілі скирти сіна. А буря не вщухала, вона дедалі міцнішала.