Я походжав кімнатою, намагався читати стару газету, прислухався до зловісних шумів, придивлявся до облич, сцен і постатей у вогні каміна. Нарешті одноманітне стукотіння настінного годинника так набридло мені, що я вирішив лягти в ліжко.
Втішно було почути такої ночі, що кілька слуг у готелі погоджуються не спати до ранку. Я був надзвичайно стомлений, але щойно ліг, уся втома і сон раптом зникли, і ніби якимись чарами я відчув себе цілком бадьорим, голова моя прояснилася.
Кілька годин пролежав я там, прислухаючись до вітру і хвиль; іноді здавалося мені, що я виразно чую крики на морі, іноді лунали в моїх вухах постріли сигнальних гармат; іноді здавалося мені, що будинки падають. Кілька разів я вставав, щоб подивитись у вікно, але бачив у шибках тільки відбиток мерехтливої свічки, що її я не наважувався загасити, та ще моє власне змучене обличчя дивилося на мене з чорної порожнечі.
Врешті-решт неспокій мій досяг такого ступеня, що я похапцем одягнувся і зійшов униз. У великій кухні, де зі стелі звисали окости шинки і вінки цибулі, слуги скупчились у різних позах біля великого столу, який навмисно був відсунутий від пічки ближче до дверей. Одна гарненька дівчинка, яка затикала собі вуха фартушком, скрикнула, коли я увійшов, прийнявши мене за примару. Інші, хоробріші, зраділи збільшенню товариства. Один зі слуг, продовжуючи перервану розмову, звернувся до мене з запитанням: чи згодний я, що душі загиблих на морі в цю бурю витають над хвилями?
Там лишався я десь зо дві години. Одного разу я відімкнув двері і глянув на спорожнілу вулицю. Пісок, водорості і бризки піни мчали повз будинок, і я мусив покликати когось на допомогу, щоб подолати пориви вітру і зачинити двері.
Похмуро і порожньо було в моїй самотній кімнаті, коли я повернувся нагору; але я вже справді втомився і, знову діставшись ліжка, впав – наче з башти в провалля – у глибини сну. Хоч мені ввижались уві сні інші місця та інші сцени, весь час я чув подуви вітру. Нарешті навіть цей слабкий зв'язок з дійсністю перервався, і я з двома любими друзями, не знаю з якими, присутній був при облозі якогось міста серед грому канонади.
Гуркіт гармат був такий гучний і безперервний, що мені ніяк не вдавалося почути щось дуже важливе, аж доки я не зробив велике зусилля і не прокинувся. Було світло – восьма чи дев'ята година; шторм гримів. Хтось стукав і гукав біля моїх дверей.
– У чому річ? – скрикнув я.
– Корабельна катастрофа! Біля самого берега!
Я скочив із ліжка і спитав, який корабель.
– Шхуна з Іспанії чи з Португалії, вантажена фруктами і вином. Поспішайте, сер, якщо хочете побачити її! На березі гадають, що кожної хвилини вона може розбитися на шматки.
Схвильовано кричачи, слуга побіг далі по коридору; я якнайшвидше одягнувся і вибіг на вулицю.
Безліч людей була вже там, всі бігли в одному напрямку – до берега. Я побіг тим самим шляхом, випередив багатьох і незабаром опинився перед диким морем.
Тим часом вітер, можливо, трохи послабшав, але це було не дуже помітно; так само, як непомітним було б мовчання десятка гармат у канонаді з кількох сотень, що снилася мені. Але море, яке вирувало цілу ніч, здавалося мені ще жахливішим, ніж раніше. Хвилі все ще були надміру роздутими потворами; вали здіймалися на неймовірну височінь, кидались один на одного, борсалися, розбивали один іншого, котилися далі, наче невблаганні духи. Моторошне це було видовище! Важко було почути будь-що, крім вітру і шуму. У стурбованій юрбі, ледве посуваючись уперед проти вітру, пильно вдивлявся я в далечінь, шукаючи корабель, але не бачив нічого, крім запінених верхівок величезних хвиль. Якийсь напіводягнений моряк, стоячи коло мене, вказав своєю голою рукою (на ній була наколота стріла, що вказувала в тому ж напрямі) ліворуч. Тоді, о велике небо, я побачив корабель біля самого берега!
Одна щогла була надламана в шести чи восьми футах вище палуби і впала набік, заплутавшись у безладі вітрил і снастей; і всі ці уламки під час швидкого й безперервного гойдання хльостали по бортах корабля, немов бажаючи вхопитися за нього. Матроси намагалися підрубати ці уламки. Коли корабель повернувся до нас носом, стрибаючи з хвилі на хвилю, ми ясно побачили, як вони працювали сокирами; і серед них найактивніше працював якийсь енергійний чоловік з довгим кучерявим волоссям. Раптом з берега пролунав зойк, чутний навіть серед ревіння шторму – море, перекочуючись через корабель, відірвало частину борту і знесло у вируючий прибій людей, снасті, діжки, дошки, поруччя, наче купу іграшок.
Друга щогла ще трималась, і шматки вітрил та сплутаних снастей швидко й сильно тріпотіли. "Корабель сів на мілину, – хрипко пояснив мені на вухо той самий моряк, – потім знявся і знову сів". Я зрозумів тільки те, що тепер судно має розколотися на дві частини. Гойдання і поштовхи були такі міцні, що справді жоден людський витвір не міг витримати їх. Матрос ще говорив, коли на березі знову почувся крик жаху; на щоглі висіли над безоднею четверо людей, хапаючись за залишки снастей; і вище за всіх тримався енергійний чоловік з кучерявим волоссям.
На шхуні був дзвін, і поки корабель метався, наче загнаний звір, то повертаючись до нас усією поверхнею палуби, то перекидаючись на інший бік і показуючи кіль, дзвін також гойдався, і вітер доносив до нас його жалібні звуки. Знову зник корабель з наших очей, і знову підвівся над хвилями. Двох людей не стало. Відчай на березі зростав. Чоловіки стогнали і заломлювали руки; жінки пронизливо кричали, відвертали обличчя і, мов навіжені, бігали назад і вперед вздовж берега, закликаючи на допомогу, яку неможливо було надати.
Я опинився серед цих людей і благав кількох знайомих матросів не дати двом чоловікам, що залишилися на щоглі, загинути на наших очах.
Я мало що міг почути, а з почутого зрозуміти, і не знаю, яким чином матроси пояснили мені, що за годину перед цим спущений був рятувальний човен, але нічого не можна було зробити, бо ніхто не наважувався на відчайдушний подвиг – кинутись уплав на канаті, щоб дістатися корабля. Раптом я помітив, що люди на березі знову захвилювалися, і, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Гем.