– Не знаю. Можливо, Агнес, ви маєте занадто високу думку про мене.
– Я вважаю ваш характер прямим і чесним, – відказала вона. – Тому на вашому місці я насамперед звернулася б з листом до тих двох леді. Я розповіла б їм щиро та відверто, наскільки вимагають цього умови, про все, що трапилося досі, і потім я попросила б дозволу іноді відвідувати її в їхньому домі. Ви ще дуже молодий і боретеся за своє місце в житті, тому не завадило б, на мою думку, пояснити їм, що ви готові погодитися на будь-які умови, які вони вам запропонують. В усякому разі, я попросила б їх не поспішати з відмовою, а спершу порадитися з Дорою. Поквапливість тут недоречна, так само, як були б недоречні занадто великі обіцянки з вашого боку. Будьте скромні, Тротвуде, покладайтеся на свою вірність, на свою стійкість і на Дору.
– Але якщо вони налякають Дору, коли почнуть говорити з нею про це? І якщо вона зайдеться плачем і нічого не скаже їм про мене?
– Хіба ви вважаєте це ймовірним? – спитала Агнес, і на обличчі її знову з'явився вираз лагідної замисленості.
– О боже мій! Вона полохлива, як пташка. Це з нею легко може трапитись! А до того ж обидві міс Спенлоу (такі старі леді бувають іноді дуже дивні), може, й не схочуть говорити про це.
– Я так не думаю, Тротвуде, – відповіла Агнес, підводячи на мене свої ясні очі. – Але я б зважила на це. Мабуть, треба добре обміркувати, чи це правильно, і якщо так, то так і зробити.
У мене вже не лишалося жодних сумнівів. З полегшеним серцем, хоч і з глибоким почуттям важливості свого завдання, я присвятив увесь день складанню листа; для цієї великої мети Агнес поступилася своїм письмовим столом. Але насамперед я зійшов униз побачитися з містером Вікфілдом та Урією Гіпом.
Урію я знайшов у новому, ще з запахом штукатурки кабінеті, збудованому в саду; містер Гіп виглядав особливо гидко серед безлічі книжок і паперів. Він зустрів мене своїми звичайними гримасами й удав, ніби містер Мікоубер ще нічого не розповів йому про моє прибуття; я дозволив собі не вірити цьому. Він провів мене до кімнати містера Вікфілда. З кабінету батька Агнес забрано було багато приладдя, яке знадобилися його новому компаньйонові, і вся кімната була наче тінню колишньої. Поки ми з містером Вікфілдом обмінювалися привітаннями, Урія Гіп стояв перед каміном, гріючи спину, і шкрябав своє підборіддя ребром кощавої гострої долоні.
– Ви зупинитесь у нас, Тротвуде, поки будете у Кентербері? – поцікавився містер Вікфілд, непевно поглядаючи на Урію, мовляв, чи схвалить той цю пропозицію.
– Чи знайдеться у вас кімната для мене? – спитав я.
– Напевно, мастере Копперфілд... мені слід було б сказати містере, але це слово мимоволі зривається у мене з язика, – сказав Урія. – Я з задоволенням виберуся з вашої колишньої кімнати, якщо це буде вам приємно.
– Ні, ні, – відказав містер Вікфілд. – Чому ви маєте зазнавати турбот? У нас є інша кімната. Є інша кімната!
– О, але ж ви знаєте, – з гримасою сказав Урія, – я справді був би радий.
Щоб покласти цьому край, я заявив, що хочу оселитися або в іншій кімнаті, або зовсім не жити тут; отже, вирішили, що мені дадуть іншу кімнату; і, попрощавшись із фірмою, я знову пішов нагору.
Я сподівався бути там тільки в товаристві Агнес. Але місіс Гіп попросила дозволу сісти зі своїм рукоділлям біля каміна в цій кімнаті. Шановна місіс твердила, що тут повітря краще для її ревматизму, бо у вітальні та в їдальні дмуть протяги. Хоч я й охоче віддав би її на милість вітру на найвищому шпилі собору, але мусив скоритися неминучості і прибрав якнайприязнішого вигляду. Я розпитав, як її здоров'я.
– Я покірно вдячна вам, сер, – відповіла місіс Гіп, – але здоров'я моє тільки так собі. Нема мені чим хвалитися. Коли б я побачила, що мій Урія добре влаштований у житті, то більше нічого мені й не треба. Як подобається вам вигляд мого Урії, сер?
Я подумав, що вигляд у нього такий же мерзенний, як і завжди, і відповів, що не помітив у ньому жодних змін.
– Ох, ви справді вважаєте, що він не змінився? – здивувалася місіс Гіп. – Тоді я мушу покірно просити дозволу не погодитися з вами. Чи не помітили ви, як він змарнів?
– Не більше, ніж завжди, – відповів я.
– Отже, ви не помітили! – сказала місіс Гіп. – Але ж ви не дивитеся на нього материнським оком!
Ну й поганим здалось мені око його матері, хоч, мабуть, вона та її син ніжно любили одне одного. Це зловісне око глянуло спочатку на мене, потім на Агнес.
– А ви, міс Вікфілд, хіба не бачите, як він тане на очах? – допитувалася місіс Гіп.
– Ні, – спокійно мовила Агнес, продовжуючи працювати. – Ви занадто турбуєтеся про нього. З ним усе гаразд.
Місіс Гіп, багатозначно зітхнувши, знову почала в'язати.
І вона вже не припиняла роботи та ні на хвилину не залишила нас самих. Я приїхав рано, до обіду лишалося ще три-чотири години, але вона весь час сиділа з нами, цокаючи своїми в'язальними дротиками з одноманітністю піскового годинника. Вона сиділа з одного боку каміна, я сидів за столом перед каміном, а трохи позаду мене, з іншого боку, сиділа Агнес. Іноді, замислившись, я підводив очі і дивився на вдумливе обличчя Агнес, зустрічав її ясний променистий погляд; і завжди тоді відчував на собі поганий погляд місіс Гіп, який крадькома перебігав від мене до Агнес, повертався до мене, а потім знову до в'язання. Що вона плела, я не знаю, бо цього ремесла я не вчений; але здавалося, що плете вона павутиння. Вона працювала в'язальними дротиками, як китаєць паличками для рису. І в світлі каміна здавалася вона лихою чаклункою, яку поки що стримує добра чарівниця, але яка все одно плете своє павутиння.
За обідом вона продовжувала своє невсипуще пильнування. Після обіду її змінив син; і коли ми лишилися втрьох з містером Вікфілдом, він причепився до мене і вигинався, і кривлявся, доки я мало не збожеволів. У вітальні я знову зустрів його матір – за рукоділлям і на варті. Весь час, поки Агнес співала і грала, шановна матуся сиділа біля фортепіано. Одного разу вона попросила проспівати якусь баладу; вона твердила, ніби її Урія (який позіхав у кріслі) дуже любив цю пісню; раз у раз вона оглядалася на нього і повідомляла Агнес, що Урія прямо сам не свій від музики. Та й взагалі вона не могла і слова мовити, щоб не згадати про свого сина. Я виразно бачив, що на неї покладено такий обов'язок.