Це тривало, доки не настав час іти спати. Але мене занадто непокоїв вигляд матусі і синка, які, мов два великі кажани, кружляли по всьому будинку, затьмарювали його своїми потворними тілами; краще вже було б лишатись у вітальні, спостерігати рукоділля і вартування, ніж іти спати. Цілу ніч я не міг заснути. Наступного дня в'язання і вартування почалися знову і тривали цілий день.
Я не мав змоги і десяти хвилин поговорити з Агнес. Я ледве спромігся показати їй свого листа. Я запросив її на прогулянку з собою; але місіс Гіп почала скаржитися на болі й страждання, й Агнес милосердно лишилася вдома, щоб доглядати її. У присмерку я сам вийшов з дому, розмірковуючи, що саме слід мені робити, і чи мушу я й тепер приховувати від Агнес те, що Урія розповів мені в Лондоні. Це знову почало дуже непокоїти мене.
Не встиг я досить відійти від міста по Рамсгейт Роуд, коли раптом хтось покликав мене ззаду. Незграбну постать і вузьке пальто не можна було не впізнати. Я зупинився, і до мене підійшов Урія Гіп.
– Ну? – сказав я.
– Як швидко ви ходите! – мовив він. – У мене ноги досить довгі, але ви завдали їм чимало роботи.
– Куди ви йдете? – спитав я.
– Я хочу погуляти з вами, мастере Копперфілд, якщо ви дозволите мені мати приємність погуляти зі старим знайомим.
Сказавши це і не то благально, не то глузливо здригнувшись усім тілом, він пішов поруч зі мною. Деякий час ми йшли мовчки. Потім я звернувся до нього з усією ввічливістю, на яку лише був тоді здатний.
– Уріє!
– Мастере Копперфілд?
– Скажу вам одверто і сподіваюся, що ви не образитесь. Я вийшов погуляти на самоті, бо мені набридло занадто велике товариство.
Він скоса глянув на мене і сказав з найнестерпнішою гримасою:
– Ви говорите про мою матір?
– Ваша правда, саме про неї, – сказав я.
– Ах! Але ви знаєте, що ми такі покірні і вбогі, – відповів він. – I ми добре знаємо нашу власну смиренність і вбогість, тож мусимо пильнувати, щоб нас не притиснули до стінки ті, хто не є смиренними і вбогими. Всякі хитрощі дозволені в любовних справах, сер!
Підвівши свої величезні руки до підборіддя, він тихо потер їх і коротко кахикнув. Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.
– Бачите, – вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, – ви – дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви завжди були таким, ви знаєте.
– Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? – спитав я.
– О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, – відповів він.
– Можете вважати це якими вам завгодно словами, – сказав я. – Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.
– О, ні! Скажіть це своїми словами, – заперечив він. – О, справді! Я на це не здатний.
– Невже ви думаєте, – сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, – що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?
– Ну, мастере Копперфілд, – відповів він, – ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.
Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.
– Так от, – сказав я, – заради міс Вікфілд...
– Моєї Агнес! – вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. – Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?
– Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..
– Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! – вставив він.
– Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.
– Кому, сер? – перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.
– Катові! – пояснив я. – Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, – цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. – Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.
– Слово честі? – спитав Урія.
Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно потиснув мою руку.
– О, мастере Копперфілд! – сказав він. – Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!
Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.
– Чи не повернути нам додому? – спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.
– Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, – сказав я, порушуючи тривале мовчання, – вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.
– Мирне світило! Чи це так? – спитав Урія. – Справді! А тепер визнайте, мастере Копперфілд, що ви не любите мене так, як я люблю вас. Ви й тепер вважаєте мене занадто вбогим, і це мене не дивує.
– Я не люблю, коли вихваляються вбогістю, – відповів я, – або ще чимсь іншим.
– Ось воно! – сказав Урія, і обличчя його мало в місячному промінні свинцевий відтінок. – Хіба ж я не знав цього? Але як мало ви уявляєте собі справжню вбогість і смиренність особи мого стану, мастере Копперфілд! Батько мій і я – обоє були виховані в школі для бідних, і мати моя також виховувалась у благодійній установі. Зрання й до вечора там вчили нас смиренності і вбогості – і, здається, більше нічого. Ми повинні були бути смиренними перед цією людиною і перед тією, гнути шапку тут і вклонятися там, завжди знати своє місце і поступатися перед вищими. А вищих за нас було так багато! Батько здобув медаль за смиренність. Я теж. Батька зробили могильником за смиренність. Серед благородних джентльменів він мав славу такого покірного чоловіка, що вони вирішили влаштувати його. "Будь смиренним, Уріє, – казав мені батько, – і ти досягнеш успіхів. Мене й тебе вчили цього в школі; і це найкраща наука. Будь смиренним, – казав батько, – і ти візьмеш своє". І справді, його порада непогана.