Вийшовши на вулицю, зустрів я жебрака. Я підвів голову вгору, до її вікна, згадав її спокійні прозорі очі і здригнувся від голосу жебрака, що звучав, наче відгомін тих слів, які я чув уже вранці:
– Сліпий! Сліпий! Сліпий!
ХІХ. Ентузіазм
Наступний день я почав знову з купання в римській лазні, а потім вирушив до Гайгета. Я вже не журився. Я вже не боявся подертого пальта і не сумував за баскими кониками. Недавнє наше нещастя бачив я в цілком новому світлі. Ось що мені слід робити – показати моїй бабусі, що її благодіяння щодо мене не були витрачені на нечуйний і невдячний об'єкт. Ось що мені слід робити – обернути болісне навчання своїх юних років на користь рішучої та стійкої роботи. Ось що мені слід робити – взяти сокиру дроворуба в руки і прочистити собі шлях через ліс труднощів, зрубуючи дерева направо і наліво, аж доки я не дістануся до Дори, і якщо судити зі швидкості моїх кроків, то я дуже стрімко наближався до своєї мети.
Коли я ступив на знайомий гайгетський шлях, яким колись поспішав тільки до втіхи, а не до діла, то мені здавалося, що все моє життя відтоді докорінно змінилося. Але це мене не збентежило. З новим життям прийшла нова мета і нові наміри. Тяжка робота – неоціненна нагорода. Дора була нагородою. І її треба було завоювати.
Мене охопив такий ентузіазм, що я справді почав шкодувати, чому пальто моє ще не подерлось. Я прагнув рубати дерева в лісі труднощів і на ділі довести свою міць. Побачивши на шляху старого каменяра в дротяних окулярах, я мало не попросив його позичити мені свій молот, щоб негайно почати пробивати в граніті стежку до Дори. Я так захекався, що відчував, ніби вже заробляю – і чимало. Побачивши невеличкий котедж, що здавався в найм, я зайшов туди і дбайливо оглянув його, бо вважав необхідним якнайшвидше стати чоловіком практичним. Будиночок був цілком зручний для мене і Дори, перед будинком був маленький садок, де Джіп зможе гасати і гавкати через огорожу на бродячих торгівців, а також велика кімната нагорі для моєї бабусі. Вийшов я звідти ще швидше, ніж увійшов, і помчав до Гайгета так швидко, що дістався туди на годину раніше обумовленого часу. Щоб набрати людського вигляду, в якому пристойно було б з'явитись у гості, я мусив трохи погуляти і прохолонути.
Вживши цих необхідних підготовчих заходів, я насамперед заходився шукати будинок доктора. Мій старий учитель мешкав не в тій частині Гайгета, де була садиба місіс Стірфорс, а саме на протилежному боці цього містечка. Довідавшись про це, я все ж таки не зміг не піддатися спокусі підійти до будинку місіс Стірфорс і зазирнути через садовий паркан. Вікна кімнати мого колишнього друга були щільно зачинені. Двері до оранжереї були широко розкриті, а Роза Дартль з непокритою головою походжала рвучкими кроками по вкритій гравієм стежці. Вона нагадала мені дикого звіра, який нидіє в неволі на ланцюгу і не може розірвати його.
Тихо повернув я назад, шкодуючи вже, що підійшов сюди, і спокійно погуляв до десятої години. Тоді там не було церкви з тонким шпилем, яка стоїть тепер на горбі, на тому місці стояла стара будівля з червоної цегли, а в ній містилася школа – чудовий будинок, куди так приємно було ходити вчитися.
Нарешті я наблизився до котеджу доктора. То була гарненька садиба, на яку він, мабуть, витратив трохи грошей, як можна було судити зі свіжих добудов і слідів нещодавнього ремонту. Він гуляв у саду, в своїх гетрах, у всьому своєму незмінному туалеті, немовби продовжуючи прогулянки років мого учнівства. З ним були і його старі товариші: тобто довкола росли високі дерева, а в траві походжали два чи три граки, поглядаючи на нього уважно, немовби кентерберійські граки написали вже своїм гайгетським співбратам про звички дивного доктора.
Знаючи, що безнадійно було б намагатися привернути його увагу на такій віддалі, я наважився відчинити хвіртку і піти слідом за ним, чекаючи, коли він обернеться. Обернувшись і наблизившись до мене, він кілька секунд замислено дивився мені в лице, явно думаючи про щось інше; а потім його миле обличчя осяяла приємна усмішка, і він схопив мене за обидві руки.
– Ого, мій любий Копперфілде, – сказав доктор, – ви вже справжній чоловік! Як почуваєтеся? Дуже приємно побачити вас. Мій любий Копперфілде, як же ви погарнішали! Ви прямо-таки... ах, боже мій!
Я висловив сподівання, що він і місіс Стронг перебувають у доброму здоров'ї.
– О, ще б пак! – відповів доктор. – Енні почувається цілком добре і зрадіє, побачивши вас. Ви завжди були її улюбленцем. Вона це сказала вчора ввечері, коли я показав їй вашого листа. І... так, напевно... ви пригадуєте містера Джека Мелдона, Копперфілде?
– Безперечно, сер.
– Авжеж, напевно. І він теж почувається добре.
– Хіба він повернувся, сер? – поцікавився я.
– З Індії? – перепитав доктор. – Так. Містер Джек Мелдон не міг знести клімату, мій любий. Місіс Марклгем... ви не забули місіс Марклгем?
Забути Старого Солдата! І за такий короткий час!
– Місіс Марклгем, – вів далі доктор, – дуже побивалася за ним, бідолашна. Отже, ми виписали його додому і купили йому патент на маленьку посаду, яка значно більше пасує до його смаків і звичаїв.
Я досить добре знав містера Джека Мелдона, щоб зрозуміти з цих слів, що та посада потребувала небагато праці і давала чималенький прибуток. Доктор, походжаючи по моріжку, спершись рукою на моє плече і заохочуючи мене своєю доброю усмішкою, казав далі:
– А тепер, мій любий Копперфілде, поговорімо про вашу пропозицію. Мені це дуже приємно. Я маю, напевно, дякувати вам, але хіба ви не можете знайти собі кращої посади? Ви ж були першим учнем у мене. У вас безліч здібностей. Ви заклали фундамент, на якому можна спорудити прекрасну будівлю, хіба не шкода вам присвятити весну свого життя такій нікчемній справі, яку я можу вам запропонувати?
Я знову почервонів і надто пихато, боюсь, почав наполягати на своєму проханні, водночас я нагадав докторові, що в мене вже є професія.
– Гаразд, гаразд, – сказав доктор, – це слушно. Безперечно, якщо у вас є професія, і ви вивчаєте її, то це інша річ. Але, мій добрий юний друже, чи не замало вам буде сімдесяти фунтів стерлінгів на рік?