– Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! – сказав я.
– Боже мій! – відповів доктор. – Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо завжди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, – сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. – Я завжди брав до уваги річну премію.
– Мій любий учителю, – відповів я. – Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...
– Ні, ні, – обірвав мою мову доктор. – Вибачте.
– Якщо вам підійде мій вільний час, тобто ранки і вечори, і ви вважатимете це вартим сімдесяти фунтів на рік, то ви зробите мені таку послугу, що й сказати не можна.
– Боже мій! – наївно повторив доктор. – Подумати тільки, що така дрібниця може здатися такою значною річчю. Ах, боже мій! Але якщо ви знайдете собі кращу посаду, то підете від мене? Даєте слово? – доктор завжди покладався на слово честі своїх учнів.
– Даю вам слово, сер, – відповів я за нашим давнім шкільним звичаєм.
– Ну, хай буде так, – сказав доктор, ляскаючи мене по плечу та все ще спираючись на мене.
Впродовж усієї розмови ми походжали по моріжку.
– І мені буде в двадцять разів приємніше, сер, – пустився я в невеличкі, смію сказати, цілком невинні, лестощі, – коли мені доведеться працювати над словником.
Доктор зупинився, посміхнувся, знову поляскав мене по плечу, радо вигукнув, немовби я заглянув у найзаповітніші глибини людської хитрості:
– Мій любий юний друже, ви вгадали! Ми справді працюватимемо над словником.
Як воно могло бути інакше? Його кишені були наповнені словником так само, як і його голова. Він стирчав з нього навсібіч. Він розповів мені, що після відставки праця його посувається вперед чудово; і ніщо не може бути зручніше, ніж робота вранці і ввечері, бо вдень він звик гуляти і міркувати. Папери його в деякому безладі, бо містер Джек Мелдон нещодавно спробував виконувати обов'язки його секретаря, хоч і не зовсім звик до такої роботи; але ми маємо незабаром виправити все і плавно рушити вперед. Згодом, почавши роботу, я побачив, що містер Джек Мелдон спромігся нашкодити більше, ніж я очікував; він не тільки присвятив себе виробленню безлічі помилок, а й намалював на докторових рукописах таку силу-силенну солдатиків і дамських голівок, що я часто потрапляв у справжні лабіринти.
Доктор дуже радів перспективі нашої спільної праці, і ми вирішили почати наступного ранку о сьомій годині. Ми вирішили працювати по дві години щоранку і по дві-три години щовечора, за винятком субот, коли я мав відпочивати. У неділю, звичайна річ, я мав також відпочивати, і це здалося мені дуже легкими умовами.
Дійшовши обопільної згоди, я на запрошення доктора завітав до їхнього дому – побачитися з місіс Стронг. Ми знайшли її в новому докторовому кабінеті; вона змітала пил з книжок – нікому іншому доктор не дозволяв торкатися цих своїх святинь.
Заради мене вони відклали сніданок, і ми разом сіли до столу. Незабаром по обличчю місіс Стронг я помітив, що хтось наближається, і вже потім почув цокотіння підків. До воріт під'їхав верхи джентльмен, завів коня до маленького дворика, прив'язав його до муру порожньої стайні і, як у власному домі, зайшов до їдальні, махаючи батіжком. То був містер Джек Мелдон; здалося мені, що Індія не дуже сприятливо вплинула на містера Мелдона. А втім, моя непримиренна чеснотливість спонукала мене бути дуже суворим до всіх молодих людей, які не рубали дерев у лісі труднощів – може, на цьому й засновувалися мої враження.
– Містере Джек, – сказав доктор. – Це – Копперфілд.
Містер Джек Мелдон потис мені руку, хоч і не дуже тепло, скільки я міг помітити, і з якоюсь недбалою поблажливістю, яку я про себе сприйняв образливо. Та й взагалі він виявляв виключну недбалість, за винятком тих випадків, коли звертався до своєї кузини Енні.
– Чи ви вже снідали, містере Джек? – спитав доктор.
– Я нечасто снідаю, сер, – відповів він, відкинувшись на спинку крісла. – Це мені набридло.
– Чи є сьогодні якісь новини? – поцікавився доктор.
– Нічого цікавого, сер, – відповів містер Мелдон. – Є відомості про голод і розгроми па Півночі, але завжди десь бувають голод і розгроми.
Доктор насупився і сказав, немов бажаючи змінити тему розмови:
– Отже, немає ніяких новин; а відсутність новин, як то кажуть, це добра новина.
– У газетах надрукований довгий звіт про якесь убивство, – зазначив містер Мелдон, – але завжди когось убивають, і я того звіту не читав.
Здається, в ті часи прояв байдужості до всіх дій і пристрастей людства не вважався такою ознакою витонченості, якою став вважатися пізніше. Тепер це навіть модно. Мені доводилося бачити деяких дуже витончених леді і джентльменів, які цікавилися людськими справами не більше, ніж якась гусінь. Але тоді це здавалося мені новим, і, мабуть, тому дуже вразило мене, хоч і не поліпшило моєї думки про містера Джека Мелдона і не збільшило довіри до нього.
– Я заїхав спитати, чи не схоче Енні піти сьогодні ввечері до опери, – сказав містер Мелдон, звертаючись до неї. – У цьому сезоні це остання вистава, що заслуговує на увагу; там виступає одна співачка, яку справді варто послухати, вона співає чудово. До того ж, вона чарівно-бридка з себе, – додав він знову недбалим тоном.
Доктор, завжди радий зробити приємність своїй молодій дружині, звернувся до неї:
– Тобі треба поїхати, Енні. Тобі треба поїхати.
– Мені не хочеться, – відповіла вона докторові. – Краще мені лишитися вдома. Я хочу краще лишитись удома.
І, не глянувши на свого кузена, звернулася до мене, запитуючи про Агнес – чи не приїде вона сюди сьогодні? І така вона була стурбована, що я дивувався, як це міг доктор, що в цей час намазував маслом свій бутерброд, не помічати таких очевидних речей.
Але він не бачив нічого. Добродушно всміхаючись, говорив він їй, що вона ще молода і потребує розваг, і не треба їй нудьгувати біля такого нудного діда, як він. Та ще він хотів би, щоб вона співала йому всі арії нової співачки, а для цього треба ходити до опери. Отже, доктор змусив її погодитись, і містер Джек Мелдон мав повернутися на обід. Закінчивши цю справу, він неквапливо сів на свого коня і поїхав, мабуть, на свою куплену посаду.