Довго умовляли блискучого Гектора батько й мати, та не розчулили його серця. Незрушно стояв він біля Скейської брами, чекаючи на Ахілла. Так у гірській далині чекає на людину дужий дракон, що наївся отруйного зілля і тепер палає хижою люттю. Чорні думки ятрили героєві душу.
"Лихо мені! — казав подумки Гектор до себе.— Коли я сховаюсь у місті, перший перестріне мене Полідамант і докірливо нагадає, як він радив відступити всім військом до Трої, а я не послухав мудрої ради. Соромно мені буде тепер дивитися в очі троянцям — і мідно-збройним чоловікам, і довгошатним жінкам. Боятимусь я почути від них страшні слова: "Гектор згубив нас усіх, поклавшись на власну силу". Ні, краще вийти назустріч Ахіллові й перемогти його або самому померти під стінами рідної Трої".
І Гектор незрушно стояв, чекаючи на Пеліда. А той уже наближався. Схожий на могутнього бога, весь у мідному сяйві, наче у ясних променях сонця, він біг, потрясаючи величезним списом.
Нараз непереборний страх пойняв Гектора. Він затремтів і кинувся тікати вздовж муру. А за ним гнався Ахілл.
Наче той сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,
Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику
Й мечеться та на всі боки, а сокіл із клекотом хижим
Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем,-
Так же й Ахілл поривався вперед, але з трепетом Гектор
Вздовж Іліонського муру тікав...
Довго бігли герої круг міського муру. Ось вони минули пагорб, минули дику смоківницю, відкриту вітрам, проминули й місце, де б'ють із-під землі два джерела, що їхні ясні води вливаються у примхливий Скамандр. Колись гарні троянські жінки й дівчата завпеди тут прали білизну — тільки давно, як ще не було поблизу зловорожих ахеїв.
Тричі оббігли герої навколо високої Трої, а з сніжно-білого Олімпу мовчки дивилися на них безсмертні боги. Перший порушив тишу сам Зевс Громовержець:
— Дивлюсь я униз, і душа моя плаче. сумує за славним Гектором. Згадайте, як часто він приносив мені священні жертви на схилах Іди або в самій Трої. Тож поміркуймо, богове, чи врятуємо Гектора знов, а чи дозволимо Ахіллові його подолати.
— Хмаровладний Зевсе,— хутко озвалась яснозора Афіна Паллада,— про що ти говориш? Смертного мудрою давно приреченого долею, ти знову хочеш забрати в зловісної Смерті, чини як знаєш, але ми, всі боги, на це не пристанемо.
— Люба доню! — лагідно відповів Зевс— Я не хочу гнівити тебе. Хай буде все так, як ти бажаєш.
Зраділа синьоока Афіна Паллада й одразу ж помчала з захмарного Олімпу на землю.
А там і досі прудконогий Ахілл гнався за Ректором, наче мисливський собака, що підняв молодого оленя десь із гірського лігва і ; тепер жене крізь чагарники та долини. Не втекти оленеві й не сховатися в хащах! Так не було порятунку й Ректорові. Щоразу, як наближалися вони до Скейської брами, де Пріамід міг би укритись, а троянці згори захистили б його своїми влучними стрілами, Пелід швидко забігав збоку і гнав Ректора від муру до поля.
Ні, не зміг би Ректор так довго уникати чорних Кер, якби востаннє не допоміг йому далекосяжний Аполлон, вдихнувши в знеможене смертне тіло нову снагу і напруживши м'язи.
Тим часом могутній Ахілл дав знак своїм воїнам не наближатись і не кидати в Ректора ні списів, ані стріл,— він сам хотів здобути славу перемоги над троянським вождем.
Ось обидва герої вже вчетверте проминули Скамандрові джерела, і тоді всевладний Зевс поклав на свої золоті терези два жереби смерті: один — Ректорів, другий — Ахіллів. Тільки-но Зевс підняв терези догори, відразу ж Ректорів жереб потягло вниз, до похмурого Аїда. Мусив срібнолукий бог Аполлон покинути приреченого героя, Афіна ж Паллада, сяючи очима, спустилася, невидима, до Пеліда й мовила слово крилате:
— Славний Ахілле, Зевсів улюбленцю! Незабаром ти повернешся 1 дц війська, осяяний славою,— Ректор не витримає герцю з тобою.
Тож спочинь трохи, поки я умовлю Ректора стати до бою.
Послухався мудрої ради Ахілл і став, спершись на свій великий і ясеновий спис із мідним вістрям. А яснозора Афіна Паллада поспішила до Ректора, прибравши подобу його рідного брата Деїфоба.
— Брате мій, спинися! — крикнула підступна богиня Деїфобовим голосом.— Зачекаймо тут Пеліда й боронімося вдвох.
— О Деїфобе! — вигукнув радісно Ректор.— Ти завжди був мені миліший за інших братів. А тепер я шаную тебе усім серцем ще дужче: тільки ти наважився вийти з міста мені на підмогу.
— О, коли б ти бачив, — вела далі Афіна,— як поважні наші батько й мати та всі вірні друзі обіймали мені ноги й благали не виходити з міста. Але тривога за тебе перемогла, і ось я тут. Тож зустріньмо сміливо Ахілла й погляньмо, кому нарешті засяє слава звитяги.
І от герої зустрілись. Та ще не здіймаючи зброї, шоломосяйний Ректор промовив: [176]
— Годилося б нам покликати в свідки блаженних богів і скласти їм священну клятву про те, що жоден із нас не знущатиметься з переможеного. Я ладен обіцяти: якщо Зевс-олімпієць подарує перемогу мені, я не ганьбитиму мертвого ворога і тільки зніму обладунок та зброю, а тіло віддам ахеям. Гадаю, Ахілле, так само вчиниш і ти.
Проте Пелід суворо глянув спідлоба й відказав:
— Навіщо, ненависний Гекторе, ти вигадуєш якісь угоди? Ніколи їх не буває між хижим левом і людиною, ніколи не доходять щирої згоди вовк і вівця. Завжди вони замишляють одне проти одного тільки лихе. Не може бути й поміж нами ніякої згоди. Хтось із нас упаде отут мертвий на радість лихому Арею, богу війни. Тож ладнайся до бою. І знай: вже немає тобі рятунку, незабаром грізна Афіна Паллада приборкає тебе моїм гострим списом. Тепер нарешті я помщуся за друзів", що ти їх безжально убив.
Так сказав Ахілл і щосили метнув важкий спис. Однак блискучий Гектор встиг ухилитись, і спис пролетів у нього над плечем та ввігнався у землю. Ту ж мить Афіна вирвала його і потай від Гектора повернула Пелідові.
— Ти схибив, богорівний Ахілле! — глузливо вигукнув Гектор,— А сам нахвалявся мене вбити. Та я не злякався. Ні, твоя зброя може влучити не в спину мені, як боягузові, а в груди, коли вже Зевс судив мені смерть. Але тим часом стережись мого списа. О, як швидко скінчилася б війна, коли б не стало тебе, бо ти — найбільше лихо для Трої!