Гера схопила однією рукою обидві Артемідині руки, а другою стягла з неї лук із сагайдаком і, глузливо сміючись, ударила ними мисливицю по обличчю. Розсипалися легкі стріли серед трави, Артеміда насилу вирвалася й, плачучи гірко, побігла. Так тікає біла голубка від хижого яструба, ховаючись у глибокій ущелині.
Дзвінкі стріли й кривий лук Артемідин підібрала її мати, пишно-коса богиня Лето, і подалася слідом за дочкою у Зевсів палац на Олімпі. Припавши батькові до колін, Артеміда зайшлася плачем, аж тремтіли на ній духмяні шати нетлінні.
— Хто з-поміж безсмертних богів тебе скривдив, моя люба доню? — пригорнувши її, лагідно спитав Зевс.
— То дружина твоя, рідний батьку, мене скривдила. Гера завжди сіє зваду серед безсмертних.
Заспокоїв Зевс любу доньку, а тим часом на Олімп повернулися інші боги — хто вкрай розгніваний, а хто сповнений гордості й пихи. Посходилися всі й посідали на своїх місцях круг могутнього Зевса. Бракувало тільки Аполлона — той відразу ж поспішив до священної Трої, бо не давала йому спокою думка, що, всупереч долі, міднозбройні ахеї сьогодні вдеруться до міста.
А серед смертних і справді битва точилася вже недалеко від Трої. Не знав знемоги і втоми богорівний Ахілл.
Так же, як густо клубами здіймається в небо широке
Дим од пожару у місті, що гнівні боги запалили,
Завдаючи всім труда і багато кому ще й печалі,-
Так і троянам Ахілл завдавав і труда, і печалі.
На вежі Скейської брами стояв старий цар Пріам і пильно вдивлявся в долину. Ось упізнав він могутнього Ахілла, а поперед нього — троянців, що безпорадно тікали. Вони вже не билися, не боронились, а тільки тікали чимдуж. [171]
Тяжко зітхнув старий цар і стогнучи спустився з високої вежі. Тоді підійшов до сторожі й звелів мерщій відчинити Скейську браму — впустити троянців.
-Глядіть же,— сказав цар Пріам,— впустіть усіх до одного наших воїнів, а тоді враз зачиніть браму, щоб не ввірвався до міста прудконогий Пелід.
Скоряючись мудрому слову, сторожа розчинила Скейську браму — то був рятунок знеможеному війську.
А назустріч Ахіллові ринувся далекосяжний бог Аполлон, щоб відвернути загибель від нещасних троянців. Знесилені, спраглі, вкриті курявою, бігли вони до високого троянського муру, та їх уже наздоганяв несамовитий Ахілл. Дикою люттю палало серце в могутнього героя, що прагнув безсмертної слави.
Узяли б тоді ахеї міцномуровану Трою, якби Аполлон не звелів троянському героєві Агенору вийти на двобій із Пелідом. Слухняно спинився Агенор, чекаючи на Ахілла, а поруч, під великим дубом, загорнувшись у млу, чатував Аполлон, щоб миттю стати на поміч героєві.
Хоробре Агенорове серце так і рвалося до бою, а сам він зачаївся, ніби дужий барс, що чує мисливця; і хоч собаки йому докучають і в тілі вже стримить болюча стріла, та барс не тікає, а сміливо виходить на ворога. Так і славний Агенор не хотів ганебно тікати, а прагнув зустрітися віч-на-віч із мірмідонським вождем.
Ось він ступив могутньому героєві назустріч і гучно крикнув:
— Мабуть, Ахілле, ти сподіваєшся сьогодні ввійти переможцем у нашу Трою священну. Ні, ще багато нас, її вірних оборонців. А тебе тут чекає загибель.
І дужою рукою Агенор метнув у Пеліда свій спис. Той влучив героєві в ногу, та не пробив новенького наголінника — його ж бо кував сам Гефест у подарунок смертному синові богині Фетіди.
Кинувся тоді розлючений Ахілл на Агенора, та Аполлон вчасно сховав його в імлі, а сам прийняв його подобу і побіг назад до Скамандру. За ним у нестямі гнався могутній Пелід.
Срібнолукий бог заманював Ахілла далі й далі, а тим часом троянське військо вже вбігало до міста крізь широко розчинену Скейську браму.
ЗАГИБЕЛЬ ВЕЛИКОГО ГЕКТОРА
Троянське військо, наче стадо полохливих оленів, устигло сховатися за міським муром. Зовні лишився тільки шоломосяйний Гектор — якась нездоланна сила спинила його біля Скейської брами, і він став непорушно, чекаючи на Ахілла.
А прудконогий герой і досі гнався за Агенором, прагнучи його наздогнати і вбити.
Та Агенор — насправді ж то був сам Аполлон! — тікав усе далі й далі від Трої.
Нараз він обернувся до переслідувача і глузливо мовив:
— Навіщо ти, смертний, женешся за безсмертним богом? Хіба й досі не впізнав мене? Тільки марно гаєш час, бо я не підвладний смерті.
Схаменувся Ахілл і гнівно крикнув:
— Ти найжорстокіший з-поміж богів, о далекосяжний Аполлоне! Навмисне заманив мене сюди і позбавив великої слави, ошуканством урятувавши троянців. О, як би я помстився тобі, коли б мав таку силу! [173]
І Пелід побіг мерщій назад, до високої Трої. Наче стріла, летів іін рівниною просто до Скейської брами, і його бойовий обладунок їломенів на яскравому сонці.
Так по рівнині він мчав і сяяв озброєнням мідним,
Наче зоря, що серпневої ночі виходить на небо
Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі,-
Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.
Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним
І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить.
Так же і мідь у героя, що мчав, на грудях блищала.
Перший угледів Ахілла з міської вежі старий цар Пріам. Голосно застогнавши, почав він благати Гектора, щоб той сховався за браму, а не ставав на герць із Пелідом.
— Він дужчий за тебе, дитя моє любе,— умовляв крізь сльози старий.— Скільки вже моїх синів він нещадно убив чи продав у неволю на далекі острови. Тепер він уб'є і тебе, а тоді загине вся Троя священна. В мене перед очима невблаганні ахеї вбиватимуть синів, потягнуть у полон дочок і невісток, а їхніх немовлят розтрощать об каміння. А потім безжальна мідь здолає і мене на порозі рідного дому. О, який страшний кінець готує мені всевладний Зевс! Тож зглянься на мене, любий сину. Невже ти хочеш, щоб мої сиві кучері шматували кровожерні собаки?
Так благав свого сина цар Пріам Дарданід, рвучи собі волосся на голові. Благала слізно і мати, старенька Гекаба, нахилившися з високого муру:
— Коли ти був малий, любий мій сину, я сама тебе годувала й, доглядала. Хіба ти забув про це? Заради мене, твоєї матері, сховайся за браму. Інакше-бо Ахілл тебе вб'є, отут, на моїх очах, і ні я, ні вірна твоя Андромаха не зможемо навіть оплакати тебе на смертельному ложі — тіло твоє розірвуть голодні пси біля мірмідонських кораблів.