Кинув блискучий Гектор свій довжелезний спис і не схибив: мідне вістря вдарилося просто в Ахіллесів щит, але не пробило дарунка бога-митця. Збентежився Гектор, бо не мав іншого списа, і став кликати Деїфоба, щоб подав йому свого. Але Деїфоба ніде не було. Збагнув тоді Гектор, що сталось, і мовив:
— Горе! Тепер сам я бачу, що вічні боги прирекли мене на смерть. Ошукала мене Афіна Паллада, а мій брат Деїфоб і не виходив із міста. Вже за плечима у мене стоїть чорна смерть, і немає від неї рятунку. То хай я загину із славою в тяжкім бою і здійсню подвиг на спогад далеким нащадкам.
І Гектор, витягши свій довгий, важкий меч, кинувся на Ахілла. Так кидається дужий гірський орел згори, крізь темні хмари, на свою здобич — на ягня або зайця. Однак не гаявся і Пелід. Страшний, могутній він був у яснім обладунку, з величезним, гарним щитом, [178] що захищав йому груди; на високому шоломі грізно маяла в повітрі від кожного руху пишна золота грива — витвір кульгавого бога Гефеста.
Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі
Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки,
Сяяло так і відточене вістря на списі в Ахілла,
Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо
І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.
Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,
Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу.
Там лиш, де кості ключиці поєднують шию з плечима,
Горло біліло,— найшвидше душі там сягає загибель,-
Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий...
Тяжко впав троянський вождь на землю, аж забряжчала на нім ясна міднокована зброя. Та знемагаючи, з останніх сил Гектор проказав:
— Заклинаю тебе, Ахілле, твоїм життям і життям твоїх кревних — не ганьби мого тіла. Багато золота, міді й усякого добра — скільки схочеш — дадуть мої старі батьки за мертвого сина, щоб оплакати його і вшанувати жалобним вогнем як годиться.
Проте безжальний Пелід суворо відмовив:
— Не благай мене і марно не згадуй моїх кревних. І на викуп не сподівайся. Хоч би твій батько Пріам дав викупного у двадцять разів більше, ніж дають інші, а на додачу ще стільки щирого золота, скільки ти важиш, все одно рідна мати не оплаче тебе на смертному ложі, а троянці не вшанують жалобним вогнем.
Вже конаючи, Гектор ледь чутно сказав:
— Навіщо я даремне благав? Адже знаю: в тебе залізне серце у грудях. Але бійся гніву богів. Він скоро спіткає тебе, і біля Скейської брами ти помреш від руки мого брата Паріса та далекосяжного бога Аполлона.
Тяжко зітхнув востаннє Гектор, і з тужливим зойком одлетіла його душа до похмурого Аїда, плачучи з долі своєї та сумуючи за втраченою силою і квітучою молодістю.
Витяг з мертвого Гектора свій спис звитяжний Ахілл, кинув на землю і взявся знімати з трупа коштовну зброю, залляту кров'ю. До нього миттю позбігалися ахеї, охочі зблизька глянути на троянського [179] вождя, і кожний, дивуючись з дужого гарного тіла, зловтішно колов його списом.
— Друзі, вожді та радники ахейського війська! — голосно гукнув — Пелід.— Убив я того, хто завдав нам більше лиха, ніж усі вороги вкупі. Вся Троя шанувала його як безсмертного бога. І ось він лежить переможений біля наших ніг. Тепер ми могли б рушити на Трою, але кличе мене вірний друг Патрокл, ще не оплаканий і не похований досі. Тож вернімось до кораблів!
І гордий своєю перемогою Ахілл задумав ганебне діло — звелів прив'язати мертвого Ректора за ноги до бойової колісниці, сам став на неї і високо підняв скривавлену зброю троянця. Тоді вйокнув на коней, і вони слухняно помчали.
Хмарою знялася курява над мертвим Ректором, що його тягли вітроногі коні, темні кучері змішалися з піском, билася об каміння голова, колись велична і гарна, а тепер приречена Зевсом до лютої наруги на рідній троянській землі.
Побачила з міського муру старенька Гекаба свого любого сина і зайшлася плачем, заквилила у тузі страшній, рвучи на собі довгі коси. Тяжко стогнав і батько, сивий Пріам, та в розпачі рвався з рук вірних друзів, що не пускали його вийти за браму.
— Пустіть мене, пустіть! — благав крізь сльози старий.— Я поспішу за Ахіллом і благатиму його віддати мені синове тіло. Може, він вшанує мою сиву голову і зглянеться на старість мою безпорадну, бо ж має батька такого, як я. А скількох моїх синів у розквіті віку вбив кровожерний Пелід! Та сумуючи за всіма, я ніколи так не побивався, як за Ректором. Він був наша втіха, і гордість, і слава велика священної Трої.
Усі — воїни, жінки і старі — збіглися на мур і ридма ридали за блискучим героєм. Одна тільки Андромаха ще нічого не знала. У далекім палацовім покої вона старанно ткала пурпурову тканину, розсипаючи по ній золоті візерунки. А служницям звеліла нагріти великий казан води, щоб Ректор міг добре помитись, коли повернеться з бою.
Раптом Андромаха почула страшні зойки і розпачливий крик, що линув з міського муру. Ткацький човник випав їй з рук, ноги підломилися, та, зібравшись на силі, вона гукнула двох пишнокосих служниць:
— Ходімо зі мною. Я хочу знати, що сталось. [180]
Мовивши так, із покоїв побігла вона, як менада,
З трепетом серця, за нею слідом поспішали служниці.
Щойно дісталась до вежі й мужів, що юрбою стояли,
Вибігла швидко на мур і побачила здалеку тіло
Мужа, від міста нещадно волочене. Бистрії коні
Мужа її волокли до ахейських човнів глибодонних.
Темної ночі імла повила їй зволожені очі,
Навзнак, зомлівши зненацька, упала вона непритомна.
Нарешті отямилась Андромаха і залилася пекучими слізьми. Немає Ректора, зосталася вона, невтішна вдова, з маленьким сином Астіанактом, безборонним сиротою. Хто захистить їх? Хто захистить тепер Трою?
Тяжко плакала Андромаха, і плакало з нею все Пріамове місто священне.
ПОХОРОН ВІРНОГО ПАТРОКЛА
Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,
До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили
Кожен на свій корабель, і всі порозходились швидко,
Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.
— О воїни, любі моєму серцю! — мовив Ахілл до своєї дружини.— Не поспішайте розпрягати дзвінконогих коней. Хай ми тричі об'їдемо на бойових колісницях навколо Патроклового тіла і вгамуємо наші роз'ятрені душі надгробним плачем.