— Геть, смертний герою! Не тобі судилося зруйнувати священне місто троянців і навіть не твоєму другові Ахіллу Пеліду, хоча він дужчий і хоробріший за тебе.
Стрибнув Патрокл на свою колісницю і шарпнув коней назад, щоб уникнути гніву олімпійця. А срібнолукий Аполлон уже квапив до бою шоломосяйного Гектора, що, спинивши колісницю біля Скейської брами, вагався — чи сховатися з усім військом за високий мур, а чи знову рушати у бій.
Вмить прибравши подобу Гекторового родича, срібнолукий бог наблизився і докірливо мовив:
— Блискучий Гекторе, чому ти ухиляєшся від бою? Цей вчинок не гідний тебе. Жени мерщій своїх дзвінконогих коней за Патроклом. Якщо ти здолаєш його, сам Аполлон вшанує тебе великою славою.
Сказав так безсмертний і зник, а за мить опинився там, де найдужче вирував бій. Страх і тривогу сіяв далекосяжний бог серед ахеїв, готуючи звитягу троянцям. [136]
Скоряючись розумним словам, Гектор одразу ж звелів своєму візничому Кебріону заверати прудконогих коней і гнати їх до бойовища. Нікого з ахеїв не чіпав Пріамід — він летів просто на Патрокла. Побачив це Патрокл і зійшов із колісниці, стискаючи в одній руці мідний спис, а в другій — великий загострений ' камінь. Тільки-но наблизилася Гекторова колісниця, Патрокл замахнувся і щосили жбурнув той камінь. І жбурнув недаремно.
Страшно зойкнув Кебріон і випав із колісниці на землю, аж забряжчала на нім міднокована зброя. Ніби розлючений лев, що в нестямі сам себе губить, кинувся безстрашний Патрокл зняти з мертвого обладунок, та над ним уже стояв блискучий Гектор.
І почався герць двох славетних героїв, а навколо них вирував лютий бій.
Як на вузькій ущелині стинаються один з одним дужі вітри — південний та східний — і разом падають на праліс, аж тріщать і ламаються високі ясени, міцні буки та кизил тонкокорий,— так ахеї і троянці сіяли смерть навкруги, ніхто і не думав про втечу. Довго; поки посувалося небом яскраве сонце, сипалися з обох боків стріли і списи, падали герої та коні. А як сонце схилилося до обрію і настав час, коли хлібороби випрягають волів після денної праці, ахеї, всупереч долі, стали змагати троянців.
Найдужче з усіх бився вірний Патрокл.
Тричі він кидався в бій, Ареєві рвучкістю рівний,
З криком страшним, і тричі по дев'ять мужів убивав він.
А учетверте як кинувсь, на бога безсмертного схожий,-
Тут-бо, Патрокле, й тобі закінчення віку настало.
Вийшов до тебе назустріч у запалі бою жахливий
Феб Аполлон. Та Патрокл не впізнав його в битві шаленій,-
Хмарою вкритий густою, йшов проти нього безсмертний.
Став Аполлон позаду і вдарив могутньою рукою Патрокла в спину межи широких плечей, аж тому в очах світ закрутився. А розгніваний бог збив йому з голови світлосяйний шолом, і той покотився коням під ноги. Зроду ще не бувало, щоб цей прекрасний шолом бруднився в куряві й крові,— він завжди красувався на чолі Ахілла Пеліда.
Патрокл стояв заціпенілий ніби був не в собі. Його довгий спис переламався, наче скалка, навпіл, ремені розв'язались і щит упав додолу, не боронячи вже ніжного тіла. Тоді троянець Евфорб, меткий [137] і спритний юнак, ударив Патрокла списом у спину. Вдарив і притьмом відскочив назад, не зважуючися вступати у відкритий двобій із Патроклом, хоч в того не було вже ніякої зброї.
Поранений, знесилений Патрокл відступав до своїх мірмідонців, уникаючи близької загибелі, та не встиг. Крізь лави воїнів метнувся до героя шоломосяйний Гектор і несхибно кинув свій спис.
Тяжко упав Патрокл, спливаючи кров'ю, на горе і сльози ахеям. А Гектор, наблизившись, погордо мовив до нього:
— От, Патрокле, ти сподівався зруйнувати наш священний Іліон, а наших дружин і дітей, позбавивши світлої волі, повезти на швидких кораблях до себе рабами. Але того не буде. Ніхто, навіть славетний Ахілл, уже тобі не зарадить.
Знемагаючи, з останніх сил, відказав на те Патрокл:
— Що ж, величайся тепер, Гекторе, хоч якби не срібнолукий Аполлон, ти б мене не здолав. Та запам'ятай мої останні слова: недовго зосталося тобі жити на світі, вже близько біля тебе стоїть чорна Смерть, і доля твоя неминуча: ти вмреш від руки богорівного Ахілла.
І замовк Патрокл назавжди. Душа його вирвалася із смертного тіла і, плачучи за втраченою силою та юністю, спустилась у похмурий Аїд.
А Гектор докірливо мовив до мертвого:
— Навіщо ти, о Патрокле, пророкуєш мені чорну загибель? Хтозна, може, то я приборкаю сина пишнокосої Фетіди і він перший помре.
Мовлячи так і ногою на мертвого тіло ступивши,
Списа із рани він витяг і труп навзнаки перекинув.
Зразу ж із списом тоді він кинувсь на Автомедонта,
Рівного богу товариша бистрому внуку Еака,
Щоб його вбить. Та безсмертні умчали його бистроногі
Коні — славетний Пелеєві дар од богів невмирущих.
БІЙ ЗА ПАТРОКЛОВЕ ТІЛО
Ясночолий Менелай перший з ахейських вождів дізнався про загибель богорівного Патрокла і поспішив боронити його тіло від ворогів. Увесь у мідному обладунку, з гострим списом і великим щитом у руках став він над мертвим героєм.
Та дарданець Евфорб, меткий і спритний юнак, що перший поранив Патрокла, сміливо крикнув Менелаєві:
— Відступися, Зевсів нащадку, щоб я зняв обладунок з убитого, він по правді належить мені. А як не відступишся, то й тебе я миттю позбавлю життя.
— Зевсе, наш батьку! — заволав обурений Менелай.— Ти чуєш, який нахабний і безсоромний цей воїн дарданський? Навіть дикі . хижаки — ні лев, ані барс, ані вепр — не хизуються перед іншим звіром своєю силою так, як хизується цей дурень.
Розгніваний Евфорб кинув спис, але той, не пробивши міцного щита, тільки прогнувся.
Тоді відразу ж ударив Менелай. Тяжко упав Евфорб на землю, і золоті його кучері залила чорна кров. [139]
Як садівник молоду вирощує парость оливи
В затишнім місці, де б'є джерельна вода струмениста,
І зеленіє те віття й колишеться тихо під ніжним
Подувом легких вітрів, і білим цвіте воно цвітом,
Та налетить несподівано з буйною силою вихор,
Вирве із грядки ту парость і кидає тут же на землю,-
Так і сина Пантая, славетного списом Евфорба
Вбивши, Атрід Менелай почав з нього зброю знімати.
Побачивши те, жахнулися троянці, однак ніхто не насмілився підступити до Менелая. Той уже знімав скривавлений обладунок з убитого Евфорба, аж тут наспів сам великий Гектор, блискучою міддю окутий, у розпачі й гніві схожий на бурхливий Гефестів вогонь.