І пішли далі втрьох. Невдовзі опинилися вони серед Діомедових воїнів, що спали просто неба, підклавши під голови бойові щити, а поруч виблискували міддю, наче Зевсові блискавки, довгі списи, встромлені гостряками у землю. Тут же на грубій воловій шкурі спав Діомед.
Штовхнувши його, Нестор голосно мовив:
— Підведися, могутній Тідеїв сину! Невже ти безтурботно спатимеш усю ніч, хоча поряд чатують троянці?
Діомед миттю прокинувся і, підвівшись, здивовано скрикнув:
— Який-бо ти невтомний, старче! Хіба серед ахеїв немає когось молодшого за тебе ходити табором і будити вождів?
— Так, є безліч молодших за мене воїнів, та не можу я спати — надто важкий час настав для ахеїв. А якщо ти жалієш мене, Діомеде, то піди мерщій збуди Еанта і приведи на раду до брами, де ми всі зберемося.
От позбирались вони й опинилися біля сторожі,
Та не поснулих начальників тої сторожі застали —
В повнім озброєнні всі на місцях недріманно сиділи.
Ахейські вожді перейшли рів і посідали в чистому полі — на тому самому місці, куди дійшов із своїм військом стрімкий Гектор та мусив вернути назад, коли нічна темрява вже оповила бойовище. Тепер тут радилися наймудріші ахейські герої.
— Друзі! — перший почав старий Нестор.— Чи є серед вас відважний воїн, що насмілився б нишком пробратися до троянського табору? Він зміг би почути про наміри ворога, зміг би схопити якогось [77] троянця та притягти живцем сюди. Великої слави зажив би той сміливець і дістав би коштовний дарунок.
Запала по тих словах мертва тиша. Нарешті озвався могутній Діомед:
— Несторе, відважний дух спонукає мене іти потай до ворожого табору. Та якби хтось іще був зі мною, більше було б надії на успіх, а в мене бадьорості більше.
Піти разом із Діомедом до ворожого стану зголосилося багато героїв — обидва Еанти, Несторів син Фрасімед, Менелай та Одіссей. Тоді цар Агамемнон звелів Діомедові самому вибрати собі хороброго і спритного супутця, не зважаючи на те, чи він знатного роду і чи має владу в руках.
— Як мені дозволено самому обрати супутця,— сказав на те Діомед,— то хай піде зі мною велемудрий Одіссей, улюбленець грізної Афіни Паллади. З ним удвох ми вирвемося навіть з вогню.
— Не вихваляй мене, Діомеде, не гай часу. Тут мене усі добре знають. Краще поспішаймо, адже ніч майже збігла і невдовзі світатиме. Глянь-бо — зірки вже схилилися до обрію.
Швидко одягли обидва герої міцні обладунки, а на голови — шкіряні шоломи без довгих грив і прикрас. Та й рушили в темряву, залишивши на місці всіх інших вождів. Незабаром почули вони праворуч зойк польової чаплі і щиро зраділи: певне, то Афіна Паллада подавала їм добрий знак.
І стали герої молитися грізній богині:
— Непереможна дочко громовладного Зевса! Почуй наші молитви і вчини так, щоб ми повернулися живими до своїх кораблів, трудне діло здійснивши на радість і славу ахеям. А ми щедро вшануємо тебе — заріжемо гарну теличку, позолотивши їй роги.
Так вони благали яснозору богиню, і вона їх ласкаво почула. Пішли герої далі, схожі на двох дужих левів, пішли крізь нічний морок полем смерті — по трупах, по кинутій зброї та по кривавих калюжах.
А в троянському таборі теж не спали герої. Войовничий Гектор звелів скликати всіх троянських вождів та радників мудрих і, ставши перед ними, гучно сказав:
— Хто з-поміж вас хоче дістати від мене велику винагороду за сміливий і славний вчинок? Дам я багату колісницю та двох найкращих ахейських коней тому сміливцеві, хто наважиться пробратися в нічній темряві до ворожих кораблів та розвідати, чи бойовий ще дух у міднозбройних ахеїв, а чи вони, приборкані троянською [78] зброєю, вже ладнаються тікати й навіть сторожі на ніч не поставили.
Запала довга тиша. Нараз виступив уперед троянець Долон, чоловік непоказний, але вельми спритний на ноги.
— Великий Гекторе! — мовив Долон.— Я згодний пробратися у ворожий табір, аж до корабля владущого Агамемнона, де, певне, ахейські вожді зібралися тепер на раду. Я все почую, все розвідаю, тільки пообіцяй мені віддати мідну колісницю та божественних коней славетного Ахілла, як здобудемо їх у бою.
Пообіцяв Гектор, що нікого з троянців не мчатимуть Ахіллові божественні коні, тільки Долон буде ними пишатися. Втішений цією обіцянкою — ой леле, чи була ж вона чогось варта! — Долон напнув на плечі сіру вовчу шкуру, на голову насунув шкіряний шолом, узяв свою зброю і подався до ворожого стану.
Та повернутися назад Долонові не судилось. Навіть у темряві ночі завважив його хитромудрий володар Ітаки.
— Глянь, Діомеде,— сказав Одіссей,— сюди простує якийсь троянець. Може, то воїн, що хоче добути собі гарний обладунок з убитого, а може, то підглядач таємний, що пробирається до нашого стану? Хай він мине нас, а ми подамося слідом назирці та вдвох його легко спіймаємо або принаймні поженемо до наших кораблів.
Обидва герої сховалися за тілами убитих, а нерозважний Делон швидко їх проминув, не роздивляючись по боках. Тоді ахейські герої кинулися за ним.
...Він спинився був, тупіт почувши,
З думкою в серці, що друзі із Трої його здоганяють,
Щоб із наказом від Гектора в табір його завернути.
Вже як на списа кидок ті підбігли до нього чи й ближче,-
Раптом збагнув він, що то вороги, і кинувсь чимдужче
Геть утікати, вони ж іще швидше за ним подалися,
Наче два пси гострозубі, досвідчені в ловах мисливських,
Оленя гонять чи зайця, услід біжучи безустанно
По лісовій гущині, і з зойками ті утікають,-
Так син Тідеїв удвох з Одіссеєм городоборцем,
Відступ Долону відрізавши, гнали його безустанно.
Нарешті замахнувся своїм довгим списом Діомед і гукнув щосили: Стій, або я кину списа, і тоді ти не уникнеш смерті! [79]
Метнув Діомед свою смертельну зброю, та навмисне схибив, і спис пролетів над самим плечем сторопілого троянця. Вмить спинився Долон, настраханий так, що аж зуби йому цокотіли, а ноги трусились і підгиналися. Підбігли захекані Одіссей з Діомедом і міцно схопили його за руки.
— Не вбивайте мене, а візьміть у полон,— благав, плачучи, троянець,— то дістанете багате викупне. Вдома у нас чимало золота, міді й заліза. А мій батько, дізнавшись, що я у полоні, відразу пришле за мене щедрі дари.