В зморшках обличчя, кульгаві, з очима, що зиркають скоса,
Аті-Нестямі услід заклопотано все вони ходять.
Ата ж є дужа й на ноги проворна, то їх набагато
Випереджає і, цілу кругом оббігаючи землю,
Шкодить всім людям, а Літи стають їм тоді в допомозі.
Той же, хто Зевсових дочок зустрінувши, їх пошанує,
Матиме поміч од них, вони молитви його вчують,
А як одкине від себе, зневажливим словом одмовить,
З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять,
Ату щоб слідом послав одплатити зухвальцю бідою.
— Не відкинь же, Ахілле, наших благань,— додав наприкінці старий Фенікс,— адже найсуворіші герої завжди скорялися Літам, Зевсовим донькам.
— Феніксе, батьку мій любий,— відказав Ахілл.— Не бентеж мені серця такими словами, що ти їх кажеш на догоду ненависному Агамемнону. [73]
Зоставайся ночувати в мене, ось і Патрокл уже стеле тобі м'яку постіль, а завтра вранці ми разом поміркуємо, чи залишатися нам біля Трої, чи їхати швидше додому. Атрідові ж хай перекажуть мою відповідь ті мужі, що з тобою прийшли.
Перезирнулися посланці, й могутній Еант мовив до Одіссея:
__ Авжеж, велемудрий Лаертіде, доведеться нам з тобою вертати
назад, так і не впоравши діла. Треба ж переказати ахейським вождям Ахіллове слово, хоч воно і лихе. Дика, гордість оволоділа серцем Пеліда, а він, злостивий, навіть забув колишніх друзів по зброї, що шанували його найдужче з усіх ахейських героїв. О, вгамуй своє горде серце, Ахілле, і вшануй царський посланців, ми ж бо завжди до тебе виявляли дружбу і шану.
— Щирі твої слова, відважний Еанте, та не можу я здолати безмірного гніву, коли згадаю, як Агамемнон образив мене перед усім військом, наче якогось злиденного зайду. Ідіть до нього й скажіть, що я і не здумаю брати участі в битві, аж поки шоломосяйний Гектор, спаливши всі ваші судна, підійде вже до мого чорнобокого корабля і намету. Та, мабуть, сам він не наважиться битися зі мною.
На цьому скінчив свою мову Пелід. Повні келихи стояли перед кожним, і, випивши променистого вина, обидва посланці подалися в зворотну путь.
А в Атрідовому наметі на них ще й досі чекали ахейські старійшини. Вийшли вони назустріч посланцям, та нічого втішного від них не почули. Зажурилися вожді і довго мовчки сиділи, міркуючи, що ж далі робити. Нарешті озвався гучномовний Діомед:
— Годі просити в Ахілла допомоги, бо від наших благань іще дужча гордість пойняла йому серце. Та дарма, однаково всемогутні боги змусять його стати врешті до бою. А нам усім тепер час хоч трохи спочити. Адже взавтра, тільки на млистому небі засяє рожева зоря, ми зберемо усе військо для останньої битви.
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
Міцно спали ахеї, заспокоєні благодійним сном. А цар Агамемнон не міг склепити очей. Тяжко зітхаючи, поглядав він на табір троянців, де палали незліченні яскраві вогнища, і дивувався, чуючи звідти веселі голоси та звуки сопілок. Потім він обертався назад, до темного ахейського табору, і в розпачі рвав собі волосся на голові — так горде серце в ньому стогнало.
Нарешті надумав Атрід розшукати старого Нестора і спитати в нього мудрої ради, як одвернути від ахейського війська неминучу загибель. Швидко схопився він із ложа, підв'язав до міцних ніг сандалії, поверх хітона накинув на плечі вогнисту шкуру величезного лева та приперезав збоку меча.
Брат його рідний Менелай теж не спав у своєму наметі. Краялося болем у героя серце на думку, що через нього загинуть під Іліоном ахеї. Не зміг він довго зоставатися в наметі, напнув на плечі пістряву барсову шкуру, на голову надяг мідний шолом і подався надвір. Гадав він піти на пораду до Агамемнона, та незабаром зустрів його самого, уже вбраного і при зброї. [75]
— Любий брате! — озвався Агамемнон.— Мабуть, всемогутній Зевс одвернувся від нас, а ласку свою віддав блискучому Ректорові. Я ще ніколи не бачив і навіть не чув, щоб протягом дня смертний завдав стільки лиха своїм ворогам, як шоломосяйний Пріамід завдав оце нашому війську. Як нам змагатися з ним, як рятувати військо ахейське? Хочу я скликати наймудріших мужів для останньої ради. Тож біжи до кораблів і поклич Еанта з Ідоменеєм. А я подамся до старого Нестора і разом із ним обійду нічну варту. Зустрінемося ми всі біля брами. Та пам'ятай, брате: хоч кого б ти дорогою стрів — до кожного звертайся чемно, назви ім'я його батька та якого він роду. Навіть подумки ні перед ким не пишайся, треба смиренно нести той тягар, що Зевс поклав на нас, як ми народились.
І брати розійшлися в різні боки.
Агамемнон швидко добувся до пілоського володаря, що спав поблизу свого корабля на м'якій постелі.
Поруч лежала кута зброя та багато оздоблений черес, що ним підперезувався Нестор, ідучи у кривавий бій — ніяк не хотів він коритися сумній старості.
Зачувши крізь сон чиюсь ходу, він підвів голову, та не міг роздивитися потемки.
— Хто це йде? — спитав Нестор.— Хто блукає табором, коли всі навкруги спочивають? Чого тобі треба? Озвися!
І цар Агамемнон озвався:
— Несторе, сину Нелея, великая славо ахеїв!
Ти Агамемнона бачиш Атріда, якого обтяжив
Зевс над усім тягарем турбот безнастанних, допоки
Вистачить в грудях дихання й носитимуть любі коліна.
Так я блукаю, бо сон нездоланний мені на повіки
Ще не лягав,— війною журюся й нещастям ахеїв.
Страшно боюся за долю данаїв, мій дух непохитний
Твердість утратив, я повен тривоги, і серце готове
Вискочить геть із грудей, і тремтять мої пружні суглоби.
Як і тебе щось турбує, бо сон і до тебе не сходить,
То обійдімо сторожу і разом побачим на місці.
Чи не знесилила воїв утома тяжка і дрімота,
Чи не поснули вони, забувши обов'язки варти.
А вороги ж недалеко, і зовсім того ми не певні,
Чи не намислять вони серед ночі на стан наш напасти.
[76]
— О славний Атріде! — вигукнув пілоський володар.— Я радий піти з тобою, а дорогою збудимо інших.
І Нестор почав хутко вбиратися.
Спершу подалися вони до Одіссеєвого намету. Гучно крикнув старий Нестор, і велемудрий володар ітакійський одразу вийшов надвір. Побачивши, хто завітав до нього, він стурбовано спитав:
— Чого ви блукаєте самі темним табором? Чи щось сталося? А чи є якесь діло нагальне?
— О світлий розумом Одіссею! — відказав Нестор.— Не гнівайся, що урвали тобі сон серед глупої ночі. Ходімо з нами та збудимо тих, хто може порадити на раді останній — тікати нам звідси чи битися далі до скону.