Скрипнула хвіртка. Мати, боязко глянувши на вікна, сказала:
— Іди до світлиці. Я двері зачиню. Може, хтось чужий. Увійшов Македон. Помітивши на обличчі дружини якусь
особливу радість, він запитав:
— Ти що, Варваро? Що трапилось?
— Повернувся...
— Ну повернувся... Провів Таню і повернувся... Чого ж тут радіти?
В цей момент розчинилися двері світлиці і звідти вийшов бородатий чоловік.
— Яків,— тихо промовив батько і чомусь зблід.— Ти?.. Дома...
Розвівши руки, вони кинулись назустріч один одному.
— А я не зрозумів... Не зрозумів спочатку, хто повернувся. Що, стара, га? Не казав я тобі: "Наш Яків і в воді не потоне, і в вогні не згорить, а вісточку про себе подасть". А він, бачиш, навіть сам прибув... Молодець! Горджуся тобою... Так, горджусь!— і він змахнув з очей сльози.— Що ж ти, стара, баришся? Подавай на стіл холодець, став самогон, все давай, все тягни... Гуляти будемо на радощах...
— Зажди... Гуляти встигнемо, а ти піди та защіпни хвіртку, щоб не забрела до нас якась лиха людина.
Син, влаштувавшись біля грубки, розповідав про свою втечу з тюрми. Втечу організувала підпільна група більшовиків, звільнивши одразу кількох політичних в'язнів. За ці місяці Яків побував у Москві і Петрограді.
Він дуже докладно розповідав про великі міста. Батько більше цікавився робітниками: як живуть, скільки годин працюють щоденно, чи є в них заводські комітети і як ці комітети захищають інтереси робітничого класу. А мати розпитувала про крамниці, про базарні ціни на пшоно, сало, соняшникову та конопляну олію. Допитувалась, чи багато в крамницях мануфактури, скільки коштує аршин ситцю у Москві і почому такий же ситець у Петрограді.
Відповіді Якова здивували й розчарували матір.
— Півфунта хліба на день видають робітникам. Голодують діти, голодують матері, але, незважаючи на страшні злидні й нужду, люди ці сильні духом. Бачив їх, розмовляв з ними. Вірять вони в краще майбутнє, коли робочій людині скрізь буде дорога відкрита. Якщо ти бідний, а хочеш стати інженером чи лікарем,— будь ласка. Радянська влада допоможе тобі навчитись. Країні потрібні письменні, знаючі люди.
— Ну, а нам допоможуть вони, руські брати, німців та гайдамаків громити, звільняти Україну? — спитав батько, прислухаючись до всього, що розповідав син.
— Допоможуть, батьку. Ми почнемо, а вони нам допоможуть.
— Іще скажи мені, синку, ось про що: Леніна ти бачив?
— Бачив. У Смольному на прийомі в нього був з товаришами. Україна, батьку, буде вільною! І цей час уже близький...
Непомітно надійшла північ, але ще багато чого не розпитано, багато про що не розказано.
— Пора спати,— нагадала мати.— Яків з дороги втомився, йому треба відпочити.
Не розповів Македон синові всіх чуток і легенд, які створювали про нього, Якова, слободяни. Не розповів йому також і про те, як до лісової сторожки приходили юнаки, чоловіки, колишні солдати, допитувались у Мефодія про партизанів. Тепер ось повернувся Яків. Він зуміє організувати людей. Зброя є. Тільки треба підійняти народ. Але про це все вони поговорять завтра.
Яків ліг у світлиці, а батько вийшов до кімнати, де був столярний верстат, взяв до рук рубанок.
— Ти що, Андрію, працювати збираєшся? Адже завтра великий празник.
— Нічого, бог простить,— сказав жартівливо чоловік.— Треба зірку хлоп'ятам змайструвати. Десь у тебе я бачив клапоть кумачу. Знайди його і дай мені.
Македониха, зрозумівши, що її умовляння не допоможуть, мовчки вийняла з скрині кумач, поклала його на верстаті.
— І навіщо тобі займатися таким ділом?
— Треба, старенька моя, треба. Обіцяв їм. Завтра вони цілою юрбою з'являться до нас пісні співати. Та не абиякісь там, а революційні. Розумієш? Революційні! Он що придумали хлопці. Як же їм, таким соколятам, відмовити? Не можу я... Зірка повинна бути. Я для них постараюся.
З-під рубанка на долівку впала перша стружка.
43
На перший день різдва до Македоніє прийшла Олімпіада. Одягнена в благеньке пальто й діряві валянки, закутана в чорну шаль, з ціпком у руках, вона мала досить нужденний вигляд.
— З празником вас,— сказала гостя, обмітаючи віничком сніг з валянків.— Такі морози настали, що дух захоплює. Пташини падають з дерев замертво.
— Олімпіадо, сідай обідати з нами.
Олімпіада скинула пальто і, тремтячи всім тілом, підійшла до столу.
— Бачу, зігрітися тобі треба,— сказав Македон, наливаючи три чарки настояної ароматної горілки.
— Це багато для мене, сп'янію, а в мене ж хворе серце...
— Випий, скільки зможеш, та закуси добре,— порадила Македониха, ставлячи перед гостею повну тарілку гарячої, дуже смачної лапші.
— За що ж ми вип'ємо? — спитав Македон, і йому відповіла Олімпіада:
— Вип'ємо за те, Андрію Степановичу, щоб швидше на гайдамаків прийшла загибель! — У потьмянілих очах її спалахнули злі вогники.
Закушували горілку холодцем, ковбасою, помідорами. Олімпіада, швидко сп'янівши, стала плакати, скаржитися на чоловіка й сина, які вигнали її з дому. Вчора, скориставшися з того, що хвіртка була иезащепнута, Олімпіада увійшла до себе в дім. Ніхто цього не помітив. Менших дітей у кімнаті не було, а Трохим з Олександром у світлиці про щось радилися між собою, і Олімпіада добре чула, що в їхній розмові часто згадувалось ім'я молодого Македона.
— Зайшла попередити. Якщо ваш Яків, можливо, прийде додому, скажіть йому, хай остерігається. Хтось бачив його в слободі, пізнав... Тепер розшукуватимуть гайдамаки. А потрапить знову їм до рук — не випустять, заб'ють... Не можна, щоб потрапив... Таким сином можна гордитися, це не те, що в мене... Всі чесні люди ненавидять Олександра, всі бажають йому смерті... А колись-то і я мріяла: виросте Сашенька, опорою на старість мені буде, поважатиме мене... Ет, що там говорити! Якова попередьте, хай остерігається, бо ворогів у нього багато.
— Ну, а чоловік же бачив тебе? — поцікавилась Македониха.
— Бачив. Із світлиці двері відчинив, а я стою в осінньому пальтечку, дивлюсь на нього, слова не можу вимовити... Трохим мені шматок хліба дав, дозволив переночувати, тільки не в хаті, а в хліві, щоб син не бачив. Син... Коли б у мене було здоров'я, вірите, я б, здається, його власними руками... Втомилась так жити. І думки різні тривожать... Може, й краще було б покінчити самогубством, щоб не мучитись... Сил уже нема...