— Не горюйте, хлопці, я вам допоможу.
Зраділі діти, оточивши Македона, стали допитуватись:
— А як же ви нам допоможете, дідусю?
— Невже нову...
— Зроблю... На ранок буде готова. Діти не знали, як і дякувати столярові.
— А червоний папір у вас знайдеться? Може, принести? В мене є два аркушики. Я швидко збігаю.
— Двох аркушів мало. Більше потрібно.
— А в мене дома хороше тісто. Мама вчора хліб пекли, так лишилося трохи. Тістом добре буде папір наклеювати.
— А я вистружу нове кленове древко.
— А я гвіздочків принесу. Є у мене маленькі гвіздочки.
— От бачите,— посміхнувся Македон, слухаючи хлоп'ят.— Гуртом і змайструємо зірку. Тільки не паперову, а з справжнього кумачу. У моєї старої знайдеться клапоть, попрошу її. Вона для такого важливого діла віддасть його нам.
Дитячій радості не було меж. Умовились, що завтра надвечір зірка стоятиме в Македоновій хаті. Вони зберуться всі, як один, ось у таку ж пору, і надалі будуть обережнішими. Не підуть цілою юрбою, як ходили сьогодні, а виставлять на вулиці дозори, озброяться палицями, щоб в разі нападу було чим відбивати атаку.
— Ну як, хлопці, зайдете до мене?
— Завтра... Ми завтра до вас прийдемо, дідусю.
— Всі пісні проспіваєм. Ми багато пісень розучили.
— Не звичайні, а революційні.
— Добре, ми вас послухаємо з старою.
Діти розбіглц^ї. Македон хотів зайти до хати, але помітив на вулиці чиюсь дівчинку з білим вузликом. В ньому ув'язана, мабуть, кутя. Македон вийшов запросити дівчинку до себе. Придивившись до неї, він пізнав Тапю.
Тепле, хвилююче почуття оволоділо столяром, наче зустрів рідну онуку. Взявши її за руку, Андрій Степанович став розпитувати, чи не змерзла вона, чи не потрапила по дорозі в кучугуру, чи не вилилась кутя?
— Ні... Я добре її тримаю.
— Ну, то ходім. Бабуся буде рада.
Македон відчинив сінешні й кімнатні двері, пропускаючи поперед себе дівчинку.
— Глянь, Варваро, який гість до нас...
Македониха відразу не пізнала Тані, бо велика хустка, якою вона була пов'язана, затуляла майже все її обличчя, видно було тільки оченята. А Таня, спинившись біля порога, промовила:
— Моя мама вам, бабусю, і вам, дідусю, надіслали вечерю,— дівчинка підійшла до стола, поставила свій вузлик на чистій плахті.
— От любенька! От розумниця! — обіймала дівчинку Македониха, цілуючи в холодні з морозу щічки.— Давай же я хустку з тебе скину. Ось так. Посидь, а ми з дідусем твоєї вечері попробуєм.
Македониха розв'язала вузлик, взяла з тарілочки житній пиріжок, а туди поклала свій, пшеничний. Потім покуштувала куті з медом, попробував кутю і Македон.
— Ах, яка смачна! — розхвалювали обоє, а дівчинка дивилася на них і радісно посміхалась.
— Мама аж повну ложку меду туди поклали.
— А ти, Танюшо, чому до нас не приходиш? — спитав Македон, сідаючи поруч дівчинки.— Забуваєш діда з бабунею. Недобре!
— Я приходила б, так у мене ж нема в чому ходити. Мама ось свої чоботи дали.
Тільки тепер помітили Македони, що Таня взута у великі чоботи, які сповзли з її ніг, як тільки вона вмостилася на дивані.
— Черевички їй треба купити,— сказала Македониха.
— Завтра обіцяли заплатити мені за роботу. Одержу гроші, куплю тобі, Танюшо, черевички або чобітки. Що ти хочеш?
— Чобітки.
— Гаразд. Тоді будеш до нас приходити?
— Буду.
Македон обняв її, ніжно погладив русяву голівку.
— Давай же, Варваро, гостинці.
— Зараз.
Македониха вийняла з скрині кілька конфет, пряників, розфарбованого золотом коня, дала мідяків. Бачили Македони, якою радістю засвітилися дитячі оченята. Особливо ж сподобався Тані кінь.
— Скажеш мамі, хай вона завтра разом з тобою в гості до нас прийде. Будемо вас ждати.
Македониха поклала в миску своєї куті, налила туди ж солодкого узвару, накрила тарілочкою і знову акуратно ув'язала це все в сіреньку чисту хустку.
— Ходімо, Таню, я проведу тебе додому,— сказав Македон, і вони пішли.
Македониха сіла біля грубки, в якій дотлівали останні жаринки, вкриваючись сірим попелом.
Тиша. Як і раніше, перед образами мерехтів вогник лампади. Склавши руки на колінах, Македониха думала про Якова, і сум огортав її змучену душу. "Де він зараз? Хто дав йому притулок? Чи в нього є що їсти? Чи здоровий він? Коли вже подасть додому хоч вісточку про себе?"
Стукіт клямки примусив її здригнутися. "Як швидко повернувся Андрій. Хіба він не провів Таню додому? А може, ще хтось вечерю несе?"
Підвелася з стільчика, чекає. До хати увійшов бородатий чоловік у кожушку, в солдатській шапці, пов'язаній зверху башликом.
— Ви, певно, до Андрія Степановича? — запитала Македониха, придивляючись до людини, яку, здавалося, вона бачила вперше.— Сідайте, він скоро прийде.
— Мамо! Не пізнали... От і добре! Драстуйте!
— Якове... Сину мій!..— скрикнула Македониха, кинувшись до нього. Вона цілувала його, дивилася на нього неначе уві сні. А він стояв, теж схвильований, обіймав матір, гладив її посивілу голову, плечі.
— Ну ось... провідати вирішив, як ви тут...
— Дивлюсь на тебе і очам своїм не вірю. Зустрілася б з тобою на вулиці — ніколи б не пізнала. Та що це я балачками голову тобі морочу. Роздягайся... Батько зараз повернеться. Він пішов Таню провести... Вечерю нам Таня приносила...
Яків розв'язав башлик, зняв кожушок, а мати стежила за кожним його рухом, і в очах її світилося таке щастя, що Яків мимоволі подумав: "Добре, що прийшов. Бач, яка рада мати".
А вона, посміхаючись, м.ацала рукою його бороду.
— Твій батько ні замолоду, ні потім не мав такої.
— Борода мене виручає. Зустрічав на вулиці знайомих — не пізнають. Та що там знайомі, адже ви теж...
— Якби не озвався — так і не признала б... А вже по голосу... Сідай, Якове, сідай ближче до грубки. Я зараз води нагрію, помиєшся, чисту білизну одягнеш.— І мати вийшла до сусідньої кімнатки, де стояв столярний верстат, внесла стружок, кілька сухих обрізків із соснових дощок, і в грубці загуло полум'я.
— Як же ви живете? Чув я, вас тут били батогами...
— Били... А Пимону Базалію на очах у всіх... кулю... там і помер.— Пригадувати той страшний день їй не хотілося, щоб не затьмарювати світлого, радісного почуття, яким була сповнена в ці хвилини її душа.
Яків зрозумів настрій матері, її невисловлеие бажання і припинив почату розмову.