— Вона! Вона украла...
Страшний у своєму гніві, налетів Трохим Іванович на сплячу Олімпіаду, схопив її за горло.
— Віддай моє золото, віддай, змія! Віддай!
— Не брала я... не брала...
— Брешеш! Ти взяла, ти... ти! Я пам'ятаю... Для Олександра колись брала і зараз взяла, пограбувала мене... Говори, куди дівала мої гроші? Кому їх віддала? Кому? Відповідай!
Нічого не розуміючи, безумний у своїй нестямі, він все сильніше здавлював горло.
Ослабла рука її мляво звисла з ліжка. І ця гола рука вмить погасила в ньому лють. Він став біля неї на коліна, ловив її холодіючі пальці, благав:
— Олімпіадочко, скажи, де моє золото? Адже роками я наживав його. Моє воно... Моє золото. Я не буду тебе бити... Хочеш, дам тобі червінець... три червінці дам, тільки скажи, де мені шукать...
Олімпіада не відповідала. Налітав поривчастий вітер, за вікнами гойдалися й шуміли дерева, але він не чув їхнього шуму, не помічав коротких і частих спалахів блискавиць, що розганяли на мить передгрозову пітьму.
І раптом Трохим Іванович затих. Він почув виразний стукіт у ворота, і цей стукіт примусив його насторожитись.
"Хто це? Хто може стукати в такий пізній час? Вітер... Син?" — і ця думка, що з'явилася раптово, підвела його на ноги. Він швидко метнувся до кімнати, де лежали покотом діти, і при спалахові блискавиці побачив: ліжко старшого сина було порожнім.
— А-а-а! — дико заревів Трохим Іванович.— Він украв моє золото... Він! Він!..
Нестямно ридаючи, вибіг на подвір'я, одчинив хвіртку, очманіло глянув на людину, що стояла біля воріт.
— Трохиме, дозволь мені перебути в тебе грозу,— сказав невідомий подорожній. У голосі його було щось знайоме, але, мабуть, не в добру годину потрапив він до хазяїна.
Нічого не відповівши, Трохим Іванович кинувся бігти вздовж вулиці.
Куди поспішав він? Чим стривожений? Що трапилось? І тільки коли Трохим зник з очей, подорожній увійшов у дім, побачив на підлозі порожню скриньку, а крізь розчинені двері — Олімпіаду. Привітався до неї, але вона нічого йому не відповіла.
"Спить. Напевно, спить".
Бідно одягнений чоловік стояв посеред кімнати і, дивлячись на вікна, шепотів:
— Боже мій, яка гроза! Яка страшна гроза!
Потім він все ж вирішив підійти до Олімпіади, взяв її за руку. Рука була холодною.
Лишатися в домі, де лежала покійниця, подорожній не міг. Він вийшов на базарну площу, влаштувався під навісом крамниці. Небувала злива пронеслась над слободою, гриміла в шибки вікон, шуміла в дощових ринвах, вирувала в каламутних потоках води.
А коли вона вщухла і сизі хмари вітер одігнав на схід, бородатий чоловік пішов безлюдними вулицями до станції. Була пізня ніч. Ніде ні вогника. Тільки по дорогах дзюрчали струмки води, збігаючи до річки.
Недалеко від слобідських хат щось біліло: чи ряднину хто загубив, чи буря, зірвавши з тину полотняну сорочку, однесла аж сюди, і тут настигла її злива.
Прояснилось небо, сяючи міріадами зірок; виплив із-за хмар повновидий місяць. В його світлі було видно людину, що непорушно лежала на дорозі в самій білизні. "Невже пограбували, а потім забили?" Подорожній, уповільнюючи кроки, ні на хвилину не відривав уже очей від мерця. Підійшовши ближче, він пізнав Трохима Івановича. В розплющених очах його так і застигла навіки ненаситна жадність.
Схилився над ним подорожній, поцілував у лоб, сказав:
— Прощай, брате!
Ні ран, ні крові на трупі не було. Помер він, очевидно, від розриву серця.
Лук'ян постояв біля нього з хвилину, а потім рушив далі, де маячили вогники станції. До неї поспішав він, щоб на світанку виїхати звідси назавжди.
Лук'ян шастав по країні, шукаючи для себе підходящої роботи і заспокоєння. Та спокою ніде не знаходив. Нові радянські порядки, що їх радо сприймав і відстоював трудовий народ, викликали в Лук'яна скажену лють, бо вони, оті порядки, гасили останні надії й віру в повернення старої влади. Все більше
приглядаючись до життя, Лук'ян розумів, що вже довіку йому не стати таким хазяїном, яким він був до революції.
І це розуміння власної безвихідності ще дужче лютило його. Мов Каїн, блукав він по оновленій землі, безсилий у своїй зненависті, приречений до неминучої загибелі.
Місячне сяйво заливало дорогу. Блищала вона калюжами, а спереду маячило самотнє дерево, освітлене місяцем.
Далеко за слободою чорніла смуга свинцевих хмар. Час од часу її пронизували блискавки. Лук'ян стежив за ними, і його сухі губи ледве чутно вимовляли:
— Гроза! Страшна гроза...
А в цей час у своїй хатині край стола сиділа Македониха, поклавши руку на серце. Болить воно, ниє, завмирає... У хаті душно, хоч вікна й розчинені.
"Посиджу, мабуть, у дворі, на свіжому повітрі, може, мені легше стане".
І Варвара виходить з хати, сідає біля клумби квітів, посаджених її руками. Вони, чисті, омиті дощем, виблискують в сяйві місяця міріадами грайливих іскор. Вони духмяно пахнуть, розливаючи навколо ніжний аромат цвітіння.
Звідкись налетів, мов бродяга бездомний, рвучкий вітер, вдарив по верхів'ї сусідської тополі, і в ту ж мить рясно-рясно залопотіли по листках дощові краплини. Кілька їх упало на одяг і на руки Македонисі.
Та промчав кудись вітер, і знову заспокоїлась тополя. Нерухома тінь від неї лягла через всеньке подвір'я, зачепивши краєм квітникову клумбу, осяяну повновидим місяцем, що її цвіт не втрачав своєї краси навіть вночі.
Македониха дивилася на ту красу, вдихала приємний аромат, відчуваючи, як поволі затихав, утихомирювався біль старого спрацьованого серця...
Надворі ясна ніч. Тиша... Стало пахучим і свіжим повітря після грози.
1936