І кожного разу, як тільки погляд його падав на їхні безкровні, змарнілі обличчя, душу охоплював пекучий біль.
"Рідні мої... діточки мої",— намагався не дивитися зараз на них, почуваючи, що може заплакати, а йому не хотілося, щоб діти бачили його сльози.
Одвернувшись, він розглядав рідні місця. Ось знайомі вітряки на краю слободи привітно махають крилами. Так само, як і до війни, блищать у промінні сонця своєю позолотою куполи церкви жіночого монастиря "Тіхвінська пустинь". Майже до самої річки тягнеться, вкриваючи гірські схили, ізаровський ліс. Ось уже з'явилися перші слобідські хати, ще обшарпаніші й бідніші, аніж до війни.
Неприємно вразили Кузьму розшиті покрівлі на хлівах, поламані тини, напівзруйновані паркани. Вбогість, безпросвітне горе були постійними супутниками більшості слободян. Та найдужче вражав вигляд дітей. Вони вибігали з дворів на дорогу, обірвані, голодні. Ось найменшенький серед них чомусь одразу ж причепився до підводи, на якій їхав Кузьма, і, простягаючи до нього немиту ручку, жалібно прохав:
— Дядечку солдатику, дайте мені хоч отакенький шматочок хлібця або сухарик. На раз укусити.
Кузьма вийняв з речового мішка сухар, дав його хлопчикові, і той, зупинившись, почав його жадібно гризти.
— Наші діти не просять, Марино?
— Пробували милостину збирати, та не дають. Багато зараз сиріт під вікнами ходить.
На останній підводі їхав Метелик з Володькою. Хлопчик дуже хотів побачити товаришів, яких залишив у слободі. їм він розповість про своє подорожування за ці роки, про те, які міста бачив і в яких селах промишляв з своєю братвою. Але не стане пригадувати Володька тих холодних ночей, коли, не маючи притулку, він спав на базарах, десь під рундуками або в ящиках для сміття, коли голодним викрадав у торговок чи хлібину, чи шмат м'яса, чи кільце ковбаси, і, якщо не встигав утекти в надійне місце, його ловили й нещадно били. Ніколи не забуде Володька тих днів, сповнених злиднів, лиха й постійного відчуття голоду.
Його увагу приваблювали зараз знайомі поля, всіяні рідкими копами небагатого врожаю, безмежний простір неба з білими купчастими хмарами, що нагадували величезні снігові гори.
Поруч сидів батько. Він позирав на передню підводу, стежив за Кузьмою, його дружиною й дітьми і заздрив йому. Як приємно було б Метеликові, коли б на станцію разом з іншими солдатками вийшла його дружина, і вони б оце так само, як і Кузьма, обоє щасливі поверталися зараз додому. Та, на жаль, такого не трапилось, і що далі, то сильніше оволодівало ним почуття тяжкої, непоправної втрати.
Ось уже видно берези, де він прощався з нею востаннє, вирушаючи на війну. Але, під'їхавши ближче, побачив, що зеленіла тільки одна береза, а другу вже хтось зрубав, і від пенька встигла вирости густим кущем буйна порость.
Метелик, не відриваючи очей, дивився на березу. Згадки про минуле ятрили йому душу. Про все, що трапилося в Софі-їному домі, він дізнався від Якова Македона і був глибоко впевнений, що дружина інакше діяти не могла, захищаючи свою честь. Він, Метелик, зробить все можливе, щоб розшукати її, звільнити з тюрми, повернути додому.
Як важкі грозові хмари закривають голубизну неба, так невеселі думки затьмарювали в душі Метелика радість повернення до рідного дому, де він знайде тільки запустіння, де кожна річ щоденно нагадуватиме йому про любиму дружину.
Тяжко... І, щоб хоч трохи розвіяти свої думки, Метелик звернувся до Тереня:
— Не втомився? Може, сядеш до нас?
— Нічого, я пішки пройдусь, недалеко,— і він, ні на крок не відстаючи,— йшов собі далі. Його солдатські чоботи зробилися вже зовсім сірими від пилюки.
Підводи завертали у вулички і провулки. Солдатів зустрічали люди. Лунали радісні крики, але чути було й ридання вдів, чиї чоловіки не повернулися з війни, поклавши свої голови на полі бою.
Кілька підвід попрямувало до базарного майдану, щоб потім, переїхавши через міст, потрапити на Ковалівку, де жили Македонії, Сукачови, дід Михей. І коли підводи звернули в рідну вулицю, Македониха першою помітила Таню, що гралася біля двору з дітьми. Але досить було їй побачити воза, на якому їхала бабуся, як дівчинка, покинувши гру, босонога, бистра і спритна, помчала назустріч.
— Дядечко Яків! Дядечко Яків приїхав! — кричала Таня, і оченята її блищали, мов зірочки. Скільки було в них нестримної хвилюючої радості, щирого захоплення!
Яків простягнув до неї руки, піймав її, посадив на воза, але дівчинці швидше хотілося розказати про незвичайну новину.
— Бабусю, от і не вгадаєте, хто до нас приїхав. Ага, не вгадаєте! — вона, хитрувато примруживши оченята, спитала: — Знаєте, хто? Тато і мама повернулися,— бачите, у палісаднику сидять, на вас чекають. І тато вже нікуди тепер не поїде. їх випустили з тюрми зовсім... А мама мені бубликів привезла і дала солодкий пряник, смачний-смачний пряник.
Скочив з воза Метелик. Він чув, що розповідала Таня, і, обганяючи підводу, побіг до Македонового двору.
Із палісадника назустріч вийшов Пимон. Його важко було пізнати. Він дуже постарів. Скроні й бороду вкрила густа сивина. Поруч нього стояла виснажена, змарніла Поля.
Привітавшись, Метелик спитав:
— Ти, Пимоне, не зустрічався... Де вона?.. В якій тюрмі... дружина моя?
Пимон глянув Метеликові в очі, нічого не сказав, схилив голову.
— Ти що? Ти говори... говори все. Хочу правду знати...— і, помітно бліднучи, він вимовив страшне для себе слово: — Померла?
— Померла...— тихо відповів Пимон.— На тюремному кладовищі поховали.
Метелик ні про що більше не розпитував друга. Все потемніло в нього перед очима. Не пам'ятав, як опинився на вулиці, як дійшов до своєї хати і, побачивши на дверях заіржавілий замок, спинився.
— А ключа я загубив... Ключа нема,— боязко сказав Во-лодька, тримаючи в руках батьківську шинель і речовий солдатський мішок.
Метелик зірвав замок, переступив через поріг нежилої, спустілої хати, важко сів біля стола, дивлячись в одну точку.
— Ну, ось і не повернеться вже... Ніколи не повернеться твоя мама...— сказав він якимсь чужим тремтячим голосом.
І, раптом одвернувшись, гірко, невтішно заридав. Володька дивився на батька широко розкритими очима, відчуваючи, що сталася якась страшна, непоправна біда. Дивився і мовчав.