— Риба в нашій річці водиться добра. Як закінчимо війну та зостанемося живі, приїжджай тоді до мене, Савелію, гостювати. Смачною юшкою тебе почастую.
— Приїду. Я люблю молоко, люблю юшку з окунів. А коли до юшки чарка горілки знайдеться...
— Знайдемо. Моя Марина дістане.
Через кілька хвилин поїзд підійшов до станції. Ще з вагона побачив Кузьма Сукачов багато знайомих облич, але серед них не було Марини. "Що ж це вона... Не знала, чи що? Майже всі солдатки прийшли, а її нема. Може, знову дома якесь нещастя трапилось?"
Яків Македон, не чекаючи, поки поїзд спиниться зовсім, зіскочив на ходу, і мати першою кинулась до нього в обійми. Стояв на пероні дід Михсії, приглядався до солдатів, сподіваючись зустріти Тереня.
— Дідусю, здрастуйте! — почув він знайомий голос і дуже здивувався, коли перед ним немов із землі виріс молодий, ставний солдат, зовсім не схожий на Тереня.
— Ви що, дідусю, не впізнали мене?
Дід Михей заморгав очима, губи йому затремтіли, очі налились сльозами.
— Он який ти став. Ну, здоров! — і, перехрестившись, обійняв молодого друга.— А мені кажуть у слободі: "Діду, чуєте, наші солдати з війни повертаються, ходімо на станцію". Пішки б не дійшов. Підвезли мене сюди добрі люди. І я бачу— правду говорили. Ось і тебе зустрів.— Михей витирав пальцем сльози, дивився на Тереня, дивувався, як швидко той виріс і змужнів на війні за ці роки.— А я все хворію... Сил нема. Ходити мені важко. Мабуть, скоро помру.— В словах його не було й крихти страху, коли він говорив про смерть, яку ждав спокійно, готовий зустріти її неминучий прихід.— Гостинець ось тобі приніс.— Терень тільки зараз помітив у дідусевих руках маленький вузлик з яблуками.— Ти їж, вони смачні.
Недалеко від них стояв Яків Македон з батьком і матір'ю. Підійшов до них і стривожений Кузьма Сукачов.
— Моєї Марини не бачили?
— Як же, їхала на підводі з дітьми, повинна десь тут бути.— і далекозора Македониха одразу розшукала свою сусідку.— Біля палісадника твоя Марина. Он, дивись, сидить на лавочці.
Кузьма побіг до неї.
Марина дуже хворіла і після хвороби ще не могла ходити. Боязко тулилися до неї менші діти. Та яка ж то була для них радість, коли старшенький синок вигукнув: "Тато!" — і вихором помчав назустріч. Слідом за ним побігли менші брат і сестричка, але спинились в нерішучості, очевидно, не впізнавши батька.
Кузьма перецілував дітей, підійшов потім до дружини. В очах її світилася радість. На блідому, дуже схудлому обличчі загорівся рум'янець.
— Повернувся...— І губи в неї затремтіли, потягнулися до нього гарячі руки, обняли... Але в цю радісну, здавалося б, хвилину зустрічі щось підкотилося раптом до її горла, і Марина заридала.
— Бачу... гірке життя в тебе.— Він обіймав її, ніжно гладив голову, цілував мокрі від сліз щоки.
— Слава богу, повернувся не калікою. Жити будемо... Дітей ростити будемо...— і, полегшено зітхнувши, вона додала: — Де ж твої пожитки? Збирайся... Багато солдатів повернулося з фронту до своїх родин, а я за тобою вже очі прогляділа — все нема й нема.
Підійшов до них Савелій, привітався з Мариною, поклав на лавочці речовий мішок Кузьми.
— Ти що ж це, своє добро па згадку мені залишити хочеш?
— Савелій...— сказав, звертаючись до дружини, Сукачов,— мій найкращий друг. Я з ним...
Паровозний гудок заглушив голос Кузьми.
— Попрощаємось...— і Савелій простягнув бойовому товаришеві сильну руку.— Дякую тобі, Кузьмо... За все дякую.
— І тобі, Савелію... Ось обживемося трохи, в гості приїжджай, зустрічатиму тебе, як рідного брата.
— Добре.
Обнялися фронтові друзі. Поцілувались тричі, потім Савелій сказав:
— Може, ще й побачимось коли-небудь. Прощай!
Він не міг уже догнати свій вагон і ледве встиг ускочити в останній. Стоячи біля розчинених дверей, Савелій довго дивився на маленьку станцію, що поволі зникала в густій зелені тополь.
Поїзд мчав далі, на північ.
33
Метушилися візники, одв'язуючи коней. На кожний віз сідало по кілька пасажирів.
На першій підводі їхав Яків Македон з батьками і Глібом Колмиковим. Ніхто не знав, які думи тривожили в цю хвилину душу колишнього наймита. Хто дасть йому притулок? Невже знову доведеться йти батрачити до Лук'яна Безсалого? Мовчазний і зажурений сидів Гліб на підводі.
— Як себе почуваєш? Не поранили тебя в боях? — звернулася до нього Македониха.
— Ні, обійшлося без поранень.
— А до кого ж ти зараз?..
Гліб подивився їй в очі, нічого не відповів, схилив голову. Добра Македониха зрозуміла все і тут же запропонувала йому:
— А ти у нас лишайся. Поки що будете жити з Яковом у світлиці, а там щось гуртом придумаємо. Чуєш, Андрію, візьмемо Гліба до себе в хату?
— Звичайно, візьмемо,— відповів старий Македон, а молодий спитав, обіймаючи фронтового друга:
— Чого зажурився, Глібе? Чув? Жити будемо разом. Навчимо тебе столярного ремесла.
— Навчимо. Мав я учня — Пимона Базалія. Сам він уже майстрував столи, стільці. Навіть самостійно замовлення приймав. І тебе навчимо. Потрібно тільки бажання та зірке око до роботи, тоді все як по маслу піде. Правду кажу.
— Я б хотів... столяром.
— Зробимо! — упевнено пообіцяв йому старий Македон, а Яків спитав у батька:
— Не повернувся Пимон з тюрми?
— Нема. Даремно страждає людина, за чужий гріх страждає.
Густа пилюка, що нависла хмарою, заважала солдатам розмовляти. Повеселішав Гліб Колмиков. Він вдячний Македонам. Давно хотілося йому навчитися столярного ремесла, і ця давня мрія тепер здійсниться. Настане такий час, коли він, зробившись добрим майстром, заробить собі грошей, збудує хату, одружиться з хорошою дівчиною, щасливо житиме.
— А це дуже важко — столи майструвати?
— Всяке ремесло здається важким, поки ним не оволодієш як слід. Навчимо. Будеш добрим майстром.
На другій підводі їхали Марина з дітьми, Кузьма і сусіда. Марина мовчки дивилася на чоловіка променистими очима, сповненими безмежного щастя. Кузьма ловив цей погляд, відповідав на нього посмішкою. Але серце його стискалося віл жалю до дружини. Оцією ж дорогою проводжала вона його на війну. Була тоді Марина молода, сильна, здорова. І ось якою вона стала тепер. Від її колишнього здоров'я не лишилося й сліду. Мовчки сиділи на возі діти.