Раптово зупинившись, Ніна сказала:
— Попрощаємося тут.— І мимоволі потягнулася до нього. Сильними, мужніми руками він обійняв її, припавши до губів жадібним поцілунком...
— Я дуже сумуватиму за тобою,— говорив він, дивлячись їй в лице, наче прощався з нею навіки.— Я все хочу знати, все: де будеш жити, що будеш робити... Скажи, писатимеш?
— Писатиму, Якове...— В очах її світилася перша велика й вірна, любов.— Знаю, я теж скучатиму за тобою, дуже скучатиму, але житиму надією, що закінчиться війна і ми з тобою, Якове, зустрінемось... Адже зустрінемось?
— Люба моя, рідна моя! — говорив він ласкаві, ніжні слова і знову обіймав, цілував її рожеві губи, пригортав до своїх грудей.— Я розшукаю тебе, де б ти не була, бо я люблю тебе, Ніно, люблю!..
Наче п'яна, підійшла дівчина до саней, не помічаючи солдата, який нетерпляче чекав її, ледве чутно промовила:
— Рушаймо!..
Цьвохнув батіг, зацокали копита, тонко і дзвінко в морозяному повітрі заскрипів під полозками саней колючий сніг...
17
Ворота були зачинені. Артем переліз через паркан, плигнув у намет. Раніше, коли, бувало, він пізно повертався додому, завжди стукав у крайнє вікно тричі, і мати, відразу прокинувшись, ішла відчиняти йому двері.
І зараз Артем попрямував до вікна. Постукав тричі, прислухався, пішов до танку.
Невеликий садок замело снігом. Нерухомі стояли яблуні, сливи, груші. Ґанок був перевитий лозинням дикого винограду" і на ньому, як і на деревах, лежав густий колючий іній. На протягнутій вірьовці висіла тверда, вкрита памороззю сорочка.
Артем стояв на ґанку перед дверима, але їх ніхто не відчиняв. "Невже матері немає вдома?" І він занепокоєно почав стукати клямкою. Через хвилину з сіней почувся голос:
— Хто там?
— Я, мамо, я, Артем. У сінях стало тихо.
Хвилюючись, мати ніяк не могла в темряві розшукати засув, а розшукавши, не могла одразу витягнути його з хомутиків. Нарешті двері розчинилися навстіж.
Простягнувши руки, вона впала йому на груди і кілька секунд стояла, наче зомліла, неспроможна промовити ані словечка.
Та хіба могла бути більша радість для неї, аніж оця несподівана зустріч із сином?
З очей її котилися сльози, тремтіли плечі, а теплі, знайомі з дитинства, ніжні материнські руки жадібно обіймали його. Здавалося, мати сама ще не вірила своєму щастю і хотіла впевнитися, що це не сон, що перед нею стоїть її син, її Артем, живий, не скалічений, рідний... Але чомусь не в військовій формі, а в штатському.
Він гладив її сиве волосся, цілував обличчя, відчував на своїх щоках вологу її сліз і, хвилюючись, заспокоював матір:
— Не треба... Чого ж плакати? Ходімо, мамо... Ти не одягнена, а надворі мороз... Так і застудитися можна.
— Листа я одержала від Ніни. Дні стали темними для мене, як ніч. Яке щастя... ти лишився живий, живий...
Зайшли до кімнати. На Артема повіяло звичним затишком рідної домівки. Мати засвітила лампу, і тільки тепер побачив Артем, як схудла старенька, змарніла, посивіла. Щоки в неї ще були мокрі від сліз, та очі вже сяяли радістю, ласкою, любов'ю.
— Вони забрали в мене твого батька. Вони хотіли забрати й тебе... Я мало не збожеволіла від горя, коли дізналася про вирок польового суду. Але ти лишився живий, і я щаслива. Ти повинен жити, повинен боротися з ними.— І, посміхнувшись, вона повідомила про новину, яку не могла втаїти від сина, знаючи, що це йому буде приємно.— Я теж допомагаю вам, на заводі буваю, роздаю листівки робітникам, книжечки політичні, брошури... З роботою справляюсь... Шпиків різних та поліцейських навчилася обдурювати. Вони хитрі, а ми повинні бути хитріші за них.
Артем, ніжно обійнявши матір, цілував її в щоки, цілував руки, а вона, вся сяюча, задоволена, дивилася на нього, не відриваючи очей, говорила слова, яких він не чув від неї раніше:
— Хочу за кращу долю разом з моїми дітьми боротися. Хочу й сама бодай трошечки світлого життя спробувати. Бачу, серцем своїм відчуваю велику правду і зрозуміла: вам треба допомагати. Нема у мене іншої дороги...
— Ну ось... Спасибі тобі, мамо... Рідна ти моя, хороша! Вона, отямившись, раптом заметушилася:
— Ти з дороги, напевне, втомився й зголоднів... Зараз води нагрію, помиєшся, а я вечерю тобі приготую.
— Не турбуйся, мамо. Адже я до тебе тільки на хвилинку забіг, провідати... Не можна довго бути... Мене розшукують.
І ці слова погасили в очах матері недавню радість. Вона подивилася на сина, зрозуміла все і більше ні про що не допитувалась,
— А ти все ж таки посидь трохи... Я хоч самовар поставлю, чаєм тебе почастую з вишневим варенням. Є в мене дві банки... Посидь... Я швидко...— і вона тихо вийшла до кухні.
Артем розглядав кімнату. В хаті все було так само, як і два роки тому. Ті ж картинки на стінах, так же любовно на в'язаній скатертині столика розставлені фотографії, навіть червоне яблуко — скринька, в якій мати зберігала нитки, ґудзики, наперстки,— стояло на тому ж місці, відбиваючись у дзеркалі. Тільки ще більшими стали калачики на вікнах, виріс фікус, з'явився в кімнаті кіт. Пухнастий, сонливий, він, розтягнувшись на теплій лежанці, муркотів і мружив очі.
А перед іконою горів червоний вогник лампади. Він нагадав чомусь дитинство, коли маленький Артем ставав на коліна й повторював за матір'ю незрозумілі слова молитви. Давно вже Артем не вірить у бога, а мати, очевидно, ще й зараз молиться вранці та ввечері. Маленький вогник лампади горить рівним неблимаючим світлом, і в його променях виблискує фольгова оздоба ікон, і дивиться на все байдужими очима божа матір з немовлям на руках.
Повернулася з кухоньки мати, спинилася біля дверей. Очі і щоки в неї знову зволожніли.
— Ти б полежав трохи, відпочив, поки я чай подам. Нато-мився, певне, в дорозі.
Хода в неї тиха, м'яка, у кожному слові почувається ласкавість, турбота й водночас тривожна гіркота. їй страшно навіть подумати, що ось він зараз, напившись чаю, піде з дому, в глуху морозяну ніч, піде невідомо куди, і хто знає, коли доведеться побачитися знову. Мати боїться думати про це, намагаючись одігнати тривожні думки і тим самим віддалити час розлуки, забути про неї. Мати сідає поруч сина і знову мовчки й довго дивиться йому в обличчя.