— Ти, мамо, не бійся за мене... Я нове завдання одержу від партії, працюватиму...
Але вона, здавалося, нічого не чула й не розуміла з того, що він говорив.
— Ні вдень тобі спокою не буде, ні вночі. Та чи вистачить же сил? Чи дадуть притулок добрі люди? Бережи себе, Артеме, пам'ятай про мене. Твоя смерть моєю загибеллю буде.
Помовчали. Потім мати спитала:
— Куди ж тепер?
— Знову до Петрограда. Там у мене є товариші.
— Обережним будь. Піймають тебе жандарми — заб'ють або на каторгу... до Сибіру.
Артем посміхнувся.
— Про мене турбуєшся... Ти б про себе подумала. Що, коли тебе схоплять з листівками?
— Мене? — перепитала вона і гірко всміхнулася.— Мене вони не спіймають. Я приловчилась. Я знаю, як їх треба обдурювати. А піймають — все одно нічого їм не скажу. Хай гарячим залізом печуть — не скажу! Ти мені вір, синку. Чесних людей підводити не стану. Все сама стерплю, всі катування витримаю. Тільки я не дамся їм, ні, не дамся! — Вона провела теплою долонею по його схудлому обличчю й заговорила про інше: — Писала мені в листі Ніна, що якась буржуйка теж там була... Що ж вона, падлючка, приїхала на твою смерть дивитися?
— Не варто про це говорити.
— Але ти живим лишився, сину мій... Писала Ніна, як вибухнув снаряд...
— Отож я скористався з того — та до лісу. А ліси там густі, сховатися можна. Тільки сніг місцями ось такий, до пояса. Повзу через замети й відчуваю — не вистачить сил. Не втечу. Надішлють за мною погоню — тоді пропав. Озираюсь навколо — ніде ні душі. А куди треба йти — не доберу. Небо сіре, компаса нема. Вибрався на лісову дорогу, дивлюсь — щось мелькнуло між деревами.
— Погоня?
— Вершники наближаються, а я під сосною зарився в сніг, лежу і стежу, що буде далі. Під'їжджають ближче. Я добре їх бачу. Виявляється, німецькі розвідники. "Знайдуть, думаю, заб'ють або візьмуть в полон". А в полон не хочеться здаватися — роботи в мене багато. Лежу. Ховатися в іншому місці — пізно. Втікати? Куди ж звідси втечеш? А один німець завертає коня.
— До тебе? Ой господи! — і мати перехрестилася, уявляючи собі весь той жах.— Помітив, значить?
— Кінь його загруз у снігу, то німець повернув назад, і всі вони помчали риссю вздовж дороги.
— Щастя твоє...
— Поїхали, а я все лежу. Починає змагати мене сон. Думаю: "Ще замерзну тут". Не став тоді чекати я ночі, а вирішив іти дорогою. Знялася страшенна хуртовина. Сосни шумлять, а я все йду та йду, сам не знаючи куди. Уже й північ настала. Зовсім я вибився з сил. А метелиця не тільки не вщухає, а навпаки, стає ще злішою. Відпочити б трохи, так боюсь, бо знаю: коли сяду, можу заснути, тоді кінець.
— Господи, таке пережити. На вогник би йшов...
— А де ж він, той вогник? Навкруги ліс, і хуртовина так розгулялася, що за три кроки вже нічого не видно.
— Як же ти вибрався? — спитала мати, не зводячи з нього очей.
Помітивши її тривогу, він зніяковів. Не хотілося хвилювати матір, але, почавши розповідь, треба було кінчати.
— А потім чую — гавкають собаки. Набрів я на знайоме село. Там місцевий учитель — своя людина. У нього я дістав паспорт, одяг. Наділив мене він продуктами, грошей на дорогу дав. Тепер я вже не Артем Черкашин, а Іван Павлович Демченко. Професія моя — токар-металіст.
— Добре, що так все закінчилось. Не приморозив собі ніг?
— Трошки було приморозив. Снігом потім розтер — і все гаразд.
З кухні почулося веселе шипіння. Мати вийшла з світлиці, але скоро повернулась, несучи перед собою блискучий самовар. Поставивши його на металевий піднос, вона заварила міцний чай, нарізала хліба, вийняла з шафи старовинний, розмальований квіточками чайник, відкрила банку з варенням і, наповнивши ним скляну вазочку, поставила її перед Артемом.
— У чай клади і так їж. Це ж твоє улюблене.
— Люблю... Всяке варення люблю, а вишневе — особливо. Та чаювати йому не довелось. Стінний годинник пробив
п'ять разів. Артем підвівся з-за столу.
— Я мушу йти. Бо о п'ятій тридцять ранку відходить поїзд.
А чаювати, мамо, вже будемо якось іншим разом.— Він швидко одягнув пальто і калоші/натягнув картуза.
— Ну що ж... І за те спасибі, що матір провідав... Радість мені приніс. Розумію, інакше не можна... Іди... Благословляю! — Вона перехрестила його, а він, посміхнувшись, сказав:
— Навіщо? Адже я, мамо, давно...
— Нічого, синку. А може, він єсть? Не треба його гнівити... Я за тебе все одно буду молитися...
Недавня радість згасла, як свічка. Хвилина тяжкої розлуки, яку всіляко вона намагалася віддалити, надійшла раптово, сповнивши душу жалючим сумом і тривогою.
— Проведу тебе трохи.
— Не треба, мамо. Ніхто не повинен бачити мене з тобою. Сам піду... До побачення!
Мати вийшла з ним разом па подвір'я і, стоячи біля воріт, дивилася йому вслід, доки не зник він з очей. Потім зайшла до хати. На столі, як і раніше, весело шумів самовар. Падали на металевий піднос окремі жарини і, вкриваючись сірим попелом, швидко згасали.
Мати сіла край столу. У фарфорове блюдечко з недопитим чаєм упала пекуча сльоза, але рука її навіть не поворухнулася, щоб одсунути те блюдечко далі від себе. Затуманеними очима дивилася вона на вазочку з вишневим варенням, на хліб, що нарізала для нього.
— Сину мій... Артеме! — застогнала, не маючи більше сили стримувати ридання. Ситий кіт, покинувши теплу лежанку, підійшов до неї, став лащитися біля її ніг.
18
Засніженою дорогою простував солдат. Часто зупиняючись, він жадібно шукав очима попутної підводи. І тільки недалеко від слободи, коли вже зовсім знемігся і ладен був упасти на сніг, раптом побачив тройку, яка швидко наближалася до нього. Дивився на неї з радістю й надією, як на єдиний порятунок.
Ситі коні бігли дружно. Дрімав на козлах кучер, закриваючи широкою спиною пасажира.
І коли тройка порівнялася з солдатом, він підняв свої милиці. Натягнулись віжки. Коні спинилися.
— Сил нема. Від станції йду пішки. Підвезіть солдата-калі-ку до слободи.
У санях сиділа жінка, одягнена в коштовну шубу, валянки, пов'язана теплою хусткою так, що виднілися тільки її красиві, але недобрі очі. "Посади такого поряд, а він, може, брудний, немитий..." — подумала з гидливістю, і, не відповідаючи солдатові на слова, вона мовчки штовхнула кучера в спину, і той стьобнув батогом коней.