6
Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети "Незборима нація", відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як "таблеткою". Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй "таблетці" навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.
— Як… не дихати?
— Ну, тобі доведеться їхати в труні.
— І цілу дорогу не дихати?
— Та ні,— сказав Ламбада. — Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати. — Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.
— У дитинстві,— сказав я, — коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.
— І що?
— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.
— Ну то можна вирушати, — сказав Ламбада. — Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.
— У мене там пропала сестра, — сказав я.
— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада. — Як же вона там опинилася?
— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…
— Ай, погано, погано, — похитав головою Ламбада. — Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.
— А що, — спитав я обережно, — у вас теж можуть бути будинки розпусти?
— Я чув тільки про один, — сказав Ламбада. — Але то в Грозному. Де кафе "Татабанья", біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.
Це справді було смішно — я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.
Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув "Кришка!" і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте "кришка!" прозвучала для мене як "амба!" чи навіть "амінь!" Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.
"Таблетка" зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно "травички"), аж раптом відчинилися задні двері "таблетки" і хтось запитав:
— Чоловік чи жінка?
— Мужик, — сказав Ламбада. — Росіянин.
— Ану відкрий!
Я затамував подих.
— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, — сказав Ламбада і голосно засміявся. — Краще відкривай уже сам.
Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.
— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.
— Може, кави? — спитав Ламбада.
— Я не проти.
— А бабу хочеш?
— Це взагалі був би клас.
— Таку, знаєш, кістляву, з косою, — сказав Ламбада. — Оту, яка ще нікому не відмовила.
Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.
— Це вже наша територія, — сказав він. — Виходь, розімни кістки.
Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.
Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.
— Копарі відійшли, і повернулися птахи, — сказав він.
Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Ґрунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.
— Бензин женуть, шайтани! — сказав Ламбада.
— Як… женуть? — не зрозумів я.
— А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак — дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки — солярка.
Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.
— Це лісник, — сказав Ламбада. Він зупинив "таблетку" — салам алейкум! — а далі я не зрозумів, про що вони говорили.
— Тебе запрошують на хліб-сіль, — сказав Ламбада. — А потім відведуть до Салмана.
— А може…
— Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.
Ми ще трохи під’їхали "таблеткою", потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки, — хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна — невже й справді женуть бензин?