— О, не бійся сполохати мою думку! Всі ці деталі, спогади живлять її і зміцнюють… Нехай тепер Гліб розповість нам які-небудь вигадки з життя свого дідуся. Як це бувало колись…
— Отут, виходить, дідусь… "Таємницю старої дачі"… — розгублено почав Гліб. Він знову не дотягував фраз. — У цьому підвалі… Он там, на стільниці…
Він відокремив круглу стільницю від ніжок садового столика, переснованих соломою.
На зворотному боці, всередині чорної рамки, було щось написано. Гліб прочитав:
— "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість "Таємниця старої дачі".
— Меморіальна дошка, — сказав Покійник.
— Так, так, так… — мовив я задумливо.
Всі враз принишкли. Наташа Кулагіна, що стояла позаду, дивилася на мене з надією.
Я відчував її погляд потилицею й серцем. Він пік мене!
— Виходить, дідусь тут, у підвалі, створював собі відповідний настрій? — спитав я Гліба. — Не поспішай, спершу подумай…
— Так… створював.
— Він наганяв на себе страх, як повідомив нас Племінник Григорій? Подумай як слід, не поспішай.
— Так… наганяв.
— Залишайтеся на своїх місцях! — скомандував я.
І хоробро кинувся в темряву.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому я нарешті… а втім, самі зрозумієте
Я міцно охопив скелет. І потягнув його крізь густий, непрозірний морок на тьмяне, непевне світло лампочки.
Йти було недалеко. Але ж довга дорога може видатися короткою і легкою, а коротка, навпаки, довгою і важкою. Все залежить від того, що ти несеш. Якщо нема нічого, крім веселих, радісних думок, тоді легко, а якщо в руках скелет…
О, скільки несподіваних і глибоких думок найшло на мене того дня! Деякі з них, я гадаю, заслуговували навіть на те, щоб потрапити в зошит Наташі Кулагіиої. "Може, коли-небудь її загальний зошит стане справді загальним (її і моїм), — мріяв я. — І ми будемо по черзі записувати до нього свої глибокі думки. А потім будемо читати… Не вголос, а кожний окремо, сам собі. І все знатимемо одне про одного! Хоча геть усе знати, звичайно, не обов'язково, а от найзаповітніші думки, що стосуються… чого стосуються? Поривань душі!" Ці останні слова я вичитав недавно в книжці. Вони мені дуже сподобались: "поривання душі!" Виявляється, душа може пориватися. Досі я цього не знав.
"О якби я знав, куди поривається її душа, я б обов'язково спрямував і свою в той самий бік. І наші душі зіткнулися б… "Точніше сказати, зустрілися б. Або торкнулися б одна одної!" — так мріяв я, притискаючись до скелета. Він чимось колов мені руку. А чим саме, я не міг добрати в темряві.
"Колись це була людина! — думав я. — Вона ходила в костюмі, думала, тікала з уроків, складала іспити… Може, навіть кохала. Як і я! Невже коли-небудь…"
Нараз переді мною виросло щось велике й темне. Я нахилився й глянув на цю постать крізь ребра, мов крізь штахетний паркану.
— Хто це? — запитав я ледве чутно: язик погано слухався.
Мені відповів Принц Датський:
— Алик! Як добре! Я боявся, що ти заблукаєш. Адже ти сам…
— Ми вдвох… із скелетом! — Його добрий голос повернув мені дар слова. — Щось тут колеться… Поможи! Але обережно: не поламай йому ребра.
За хвилину я вже пояснював Наташі Кулагіній, хоч не дивився на неї і вдавав, що кажу для всіх інших:
— Це не Дачник! Логічний аналіз переконав мене в тому, що скелет, як і підвал, як і взагалі вся ця мура, потрібні були Гл. Бородаєву для натхнення. Він спершу наганяв страх на себе, а потім уже на читачів. Отже, нема підстав думати, що нас замкнули для того, щоб… Щоб ми дійшли ось до цього стану!
Я вказав на скелет.
— Звідки така впевненість? — спитав Покійник.
Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що Покійник дуже боявся смерті. Ні, він не хотів принизити мене. Він хотів, щоб я його переконав, заспокоїв. Коли на тебе покладають надії, чекають від тебе захисту, заспокоєння, це дуже приємно. Але й важко!
Скільки несподіваних спостережень і висновків зробив я в тому підвалі!
— Чому ти певен, що це не Дачник? — знову спитав Покійник. І всі чекали, щоб я відповів на його запитання.
— Звідки впевненість? Ну, по-перше, логічний аналіз. А по-друге…
Тут я побачив те, що в темряві кололо мені руку.
— Дивіться! Дивіться усі! Бачите? Бирка з номером! І ось іще металева платівка. Тут щось написано… — Я наблизив платівку до очей і прочитав уголос: — "Улюбленому письменникові на подяку за виступ. Від біологічного кабінету підшефної школи". Це подарунок! — вигукнув я. — Він шефствував, виступав — і йому подарували. Може, в біологічному кабінеті було два скелети, І ось поділилися з письменником! Адже йому це було потрібно для натхнення. Тепер переконалися? Не міг же Дачник жити з биркою і планкою всередині! Та ще й з дротом, яким вони прикручені!
Всі дивилися на мене з вдячністю. Так мені здавалося… А може, навіть і з захопленням. У напівтемряві це важко було визначити.
Я теж радів, як дитина! Ще недавно я мріяв розкрити "таємницю старої дачі", а тепер був щасливий через те, що невірно розкрив її, що помилився, що скелет належав зовсім не Дачникові, а біологічному кабінету підшефної школи.
О, як часто життя змінює наші плани і настрої!
— Що то значить мати талант! — тихо, але із захватом сказав Принц Датський. — З цим треба народитися!
Він поважав чужі таланти.
— А я ось… — Принц простягнув уперед свої руки, наче докоряючи їм за те, що вони, такі довгі, нічим сьогодні не допомогли.
— Нічого, нічого… Вони ще придадуться! — Я став навшпиньки і поплескав Принца Датського по плечу.
— Але ж як ти здогадався? Ще до того, як побачив бирку й планку? — спитав Покійник.
— Коли Гліб перевернув стільницю…
Я підійшов до столика й теж перевернув. Фрази я не закінчив, бо помітив на зворотному боці стільниці… Я нічого нікому не сказав. Але подумав про те, що в цю мить долучився ще один важливий факт. Дуже важливий! І що я наближаюся до розгадки…
— Не тримай нас у невіданні, — вже бадьорішим голосом попрохав Покійник. — Чому тебе зацікавила незначуща фраза в "начерку" Миронової? Пригадуєш, ти сказав про мотузок, за який ухопився. А в тій фразі абсолютно не було за що хапатися!
— Як для кого! — сказав я. — Саме незначущі фрази іноді означають у розслідуванні все! А, здавалося б, значущі не мають ніякого значення.