Сашко і Шурко

Анатолий Алексин

САШКО І ШУРКО

Повість

"НЕ ЗАБУДЬ ПРО НАЙГОЛОВНІШЕ!"

Усе своє свідоме життя я мріяв їздити і мандрувати.

Пам'ятаю, наприклад, коли я був іще зовсім маленький, я щодня їздив з бабусею на трамваї у дитячий садок. Тоді я мріяв бути вагоновожатим. Удома я витягував на середину кімнати стару дерев'яну валізу й ставив її "на попа". Це був електромотор. Сам я вмощувався на табуретці перед валізою і три години підряд крутив ручку від м'ясорубки. На "поворотах" я постукував чайною ложечкою по дну старої, закіптюженої алюмінієвої каструльки — давав дзвінки. "Лізуть під самі колеса! Життя їм, чи що, набридло?" — бурмотів я собі під ніс. Я чув, що саме так лаються вагоновожаті.

За моєю спиною були розставлені стільці. На найостаннішому стільці завжди сиділа бабуся зі шкіряною авоською на грудях (я приладнав до сумки мотузяні тасьомки). Бабуся була й за кондуктора, й за контролера. Та тільки іноді бабуся засинала, схиливши голову на авоську, — напевне, стомлювалася від довгої дороги. І тоді я замість неї пошепки оголошував зупинки й пошепки гримав на пасажирів: "Ну чого стали? Проходьте вперед, там люди на підніжці висять!"

Але насправді в моєму вагоні був лише один пасажир — чорний кіт, на ймення Паразит. Це бабуся його так назвала за те, що він якось з'їв цілу миску курячих котлет. Більше кіт ніколи нічого не цупив, а ім'я за ним так і залишилося. Тільки називали ми його не як-небудь грубо, а, навпаки, навіть дуже ласкаво: Паразитиком чи Паразитоньком. Наш чорний кіт не був знайомий з правилами вуличного руху — він завжди вистрибував із вагона на повному ходу. Я різко гальмував, бабуся штрафувала Паразита. Проте це на нього анітрішки не впливало, і він знову вистрибував на ходу, не розуміючи, що ризикує життям.

Так тривало доти, поки якось у неділю ми з мамою не поїхали в Хімки. Там я уперше побачив великі, здавалось, дуже поважні й неквапливі пароплави — й одразу захотів бути капітаном далекого плавання. Стільці розставлялися, як і раніше, але я вже залазив на перекинуту догори ніжками табуретку, поставивши її на обідній стіл. Це був капітанський місток. Паразит навіть у найсильніші шторми сміливо вистрибував за борт. А я з містка кидав йому надуту велосипедну камеру — це був рятувальний круг.

Та понад усе я мріяв поїхати кудись далеко-далеко, без мами, без тата, і взагалі без дорослих. Щоб ніхто не говорив мені, що пити воду з бачка небезпечно (а раптом недокипіла!), стояти біля відчиненого вікна ризиковано (раптом іскра від паровоза в око потрапить!), а переходити на ходу з вагона у вагон просто-таки смертельно. І щоб я міг, як Паразит, бігати і вистрибувати куди й коли захочу.

Минуло багато років… І ось нарешті моя мрія збулася! Я поїхав один, та ще й на поїзді, та ще й на все літо, і не кудись там на дачу, а далеко — в інше місто, до маминого тата, тобто до мого дідуся.

Правда, мама спробувала від самого початку все зіпсувати. Тільки-но увійшла у вагон, як одразу важко зітхнула, ніби у неї горе якесь скоїлося.

— Ось доводиться сина самого відправляти. Може, візьмете над ним шефство, товариші?

Біля вікна, спиною до дверей, стояв військовий. Він був невисокий на зріст, але такий широкоплечий, що заступав усе вікно, і ми спершу навіть не могли побачити бабусю, яка стояла на пероні й тихенько помахувала нам однією тільки долонею.

Почувши мамині слова, військовий обернувся, і я побачив, що це підполковник-артилерист. Підполковник глянув на мене так пильно, що мені одразу захотілося поправити пояс і пригладити чуба.

— А чого над ним шефствувати? — здивувався він. — Дорослий, цілком самостійний хлопець!

"Яка чудова людина! — подумав я. — Справжній бойовий офіцер! Ось, мабуть, зараз скаже: "Та я в його роки…"" Але підполковник нічого про себе "в мої роки" не згадав, а знову одвернувся до вікна.

І одразу я зрозумів, що не самі лише хороші й свідомі люди на світі живуть.

На нижній полиці напівлежала товста-претовста, або, як то кажуть, огрядна жінка, з блідим, вельми жалісливим обличчям. Але я вже помітив: бувають такі жалісливі люди, на яких тільки-но глянеш — умить не захочеться, щоб вони тебе жаліли чи робили тобі щось добре. Жінка лежала з таким виглядом, ніби увесь вагон був її власною квартирою і вона дуже-дуже давно живе у цій квартирі. А навколо було повно всілякої їжі, загорнутої у папір і засунутої у баночки, як у нас на кухні перед Новим роком.

У куточку сидів хлопчик з точнісінько таким же блідим і жалісливим обличчям, тільки дуже худенький. На голові в нього була безкозирка з написом "Витязь". А ноги його були накриті пледом, на якому у страшних позах завмерли величезні жовті леви.

Огрядна жінка — її звали Ангеліна Семенівна — підвелася і схопила маму за руку:

— Ой, чоловіки цього не розуміють! Звичайно, я нагляну за дитиною! (Так просто й сказала: "за дитиною"!) Я його познайомлю зі своїм Веником.

Я подумав: "Бувають же такі імена: Веник!.. Мало не Віник! Ще б мітлою назвали!" — і засміявся.

— От бачите, який він задоволений! — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Мене всі діти люблять, просто обожнюють!

Підполковник відвернувся од вікна і здивовано глянув на мене, ніби хотів запитати: "Невже ви й справді так її любите?" За всіх дітей я відповідати не міг, але мені особисто Ангеліна Семенівна не дуже сподобалася. І взагалі я не розумів, як можна про самого себе сказати: "Мене всі обожнюють".

Виявилося, що Ангеліна Семенівна і Веник також їхали у Білогорськ, але якимось "диким способом". Що це означає, я тоді не зрозумів. Мені одразу пригадалася школа і наш математик Герасим Кузьмич, який часто нам говорив: "Задача проста, а ви розв'язуєте її якимось диким способом".

— Ми — дикуни! — сказала Ангеліна Семенівна. — А це, — вона ніжно нахилилася до Веника, — мій маленький дикунчик. Хочу залити його сметаною і молоком.

Я уявив собі, як блідий "витязь", на ймення Веник, борсається у сметані й молоці, пускаючи білі жирні пузирі. Я знову засміявся.

— Ви залишаєте свого сина у чудовому настрої, — заявила Ангеліна Семенівна. — Він серед рідних людей!

Але мама перед тим, як іти, все-таки звернулася до підполковника: