Коля пише Олі, Оля пише Колі

Анатолий Алексин

КОЛЯ ПИШЕ ОЛІ, ОЛЯ ПИШЕ КОЛІ

Повість

ОЛЯ І КОЛЯ

Шосе довгою сірою шаблею розтинало ліс, що здавався непрохідним. Проте, під'їжджаючи до того місця, де шабля шосе перехрещувалася з іншою шаблею, що також розтинала ліс, але була більш відточена, сяюча і широка — з уральською річкою, — водії та їхні супутники здивовано здригалися: непрохідні лісові хащі сурмили сурмами, співали і навіть дискутували на тему: "Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?" І лише біля самого мосту стрілка, націлена на ліс, усе пояснювала. "Піонерський табір "Сосновий бір"", — було написано на ній вицвілими від сонця і дощу літерами.

Дискусії влаштовував головний редактор табірної радіостанції "Голос у лісі" Левко Звонцов. У школі Левко теж відповідав за радіопередачі, а заразом уже й за дружинну стінгазету… Майже всі давно знали одне одного: раніше вони жили на Півночі, де батьки їхні побудували алюмінієвий завод, а потім батьки переїхали на Урал будувати інший алюмінієвий завод, і діти переїхали з ними. Вони вчилися в одній школі, відпочивали в одному піонерському таборі "Сосновий бір", і всі знали, що краще від Левка Звонцова ніхто не вміє влаштовувати різні обговорення і дискусії.

Соцмістечко, яке будували їхні батьки, називалося дивно й не дуже милозвучно: "ВАЗ", що означало: "Великий алюмінієвий завод". Дорослі люди були дуже зайняті, і у них, очевидно, бракувало часу придумати місту іншу назву. У дітей вільного часу більше, особливо влітку, в таборі, і Левко Звонцов по радіо оголосив конкурс:

Попрацюй мізками своїми, піонер,

І придумай для міста нове ім'я тепер.

У лісі, на свіжому повітрі, запрацювали мізками одразу двісті тридцять хлоп'ят і дівчат. І ось вечорами, хрипко вторгаючись у безнастанну пташину балаканину й соснове шумовиння, що набігало хвилями, Левко Звонцов почав влаштовувати такі радіобесіди:

— Розкажи-но радіослухачам, які ім'я ти хочеш дати нашому місту!

— Місто, яке ми самі збудуємо…

Репродуктор, що чорним гніздом примостився між соснових гілок, раптом дрібно-дрібно задеренчав — це Левко розсміявся у самий мікрофон.

— Де ти чув такі довгі назви?

— Не чув. І дуже добре: хай буде ні на що не схожа!

— От-от… Ні на що не схожа! Наступний! — вигукнув Левко так, ніби він був лікар і за дверима у нього знемагала черга пацієнтів.

— Бр-ратськ! — натискуючи на букву "р", чітко вимовив наступний учасник конкурсу.

— Цю назву вже без тебе придумали.

— Ну й що? То місто на Ангарі, а це у нас.

— Ну як ти не розумієш?.. Може виникнути плутанина: от, наприклад, з листами…

— Тоді — Новий Бр-ратськ!

— І той, на Ангарі, також не старий.

— Тоді я подумаю…

Левків голос хазяйнував в ефірі, як у себе вдома: він оцінював, повчав, робив зауваження.

— Наступний! — вигукнув Левко.

— Чого ти кричиш, мов у лісі? — відповів йому трохи здивований, співучий голос, у якому не було ні роздратування, ні єхидства, а саме тільки добродушне здивування хвацькою Левковою безцеремонністю.

Усі одразу впізнали Олю Воронець.

— Ми і є в лісі! — одразу ж відпарирував Левко. І, пошелестівши чимось у мікрофоні, додав: — Вибач. Тут така черга, всім кортить одержати премію… У тебе є пропозиція?

— Я пропоную назвати так: місто Крилате!

— Трохи дивно… звучить, — несміливо, майже пошепки заперечив Левко.

— Чому дивно? Є ж у Казахстані місто Рудне. А у нас — місто Крилате. І це буде справедливо: адже алюміній — крилатий метал, з нього літаки роблять.

— А-а, отак? — стрепенувся Левко. — Це дуже образно! І я сказав би — поетично!..

— Просто точно, по-моєму. І справедливо.

"Справедливо" — це було улюблене Олине слово. Правда, частенько вона додавала до нього коротеньке заперечення "не". "Це несправедливо!" — спокійно заявляла Оля своїм глибоким, співучим голосом. І одразу вступала в боротьбу за справедливість.

Дівчата були закохані в Олю Воронець. Минулого літа Оля носила коси, і в косах її подруг теж мелькали різнобарвні стрічки. Цієї весни, перед табором, вона постриглася, і подруги її вмить, без жалю розпрощалися зі своїми косами. Оля трохи заїкалася, і дівчата, самі того не помічаючи, теж почали трішечки розтягувати голосні букви і вишукано, ледь помітно, як це робила Оля, затинатися, немов присідати, на деяких словах.

Оля рідко сердилася. Головним чином тоді, коли траплялась на її шляху нечесність, брехня, і дівчата й собі намагалися бути відчайдушно принциповими.

І ще Оля сердилася, навіть несподівано вибухала гнівом, коли її називали вродливою. Минулого року начальник табору водив по "Сосновому бору" якусь делегацію і час від часу вигукував: "А оце наш волейбольний майданчик! А оце наша читальня! А оце наш радіовузол!.."

— А ось це наша красуня! — гордо проголосив він, побачивши здаля Олю Воронець.

Делегація заклацала фотоапаратами, але на плівку потрапила лише Олина потилиця: у відповідь на начальникові слова дівчинка неввічливо повернулася спиною до гостей і швидко зникла за деревами.

На початку серпня в таборі зіпсувався настрій: стало відомо, що в перший день вересня Оля не прийде до школи разом з усіма своїми подругами, що, повернувшись з табору, вона поїде дуже-дуже далеко. Її батько — геолог. Він знайшов на Уралі гірську породу — необхідну сировину для алюмінієвого заводу, а тепер виїжджав шукати іще щось на Північ, за Полярне коло.

І лише одна людина в таборі раділа майбутньому Олиному від'їзду — Коля Незлобін, на прізвисько Коля Свистун. Він любив перемовлятися з птахами, до товаришів звертався коротко й не дуже ввічливо: "Гей, ти!.. Слухай-но!" — а з птахами бесідував лагідно й безпомилково впізнавав їхні голоси.

Та не за це прозвали його Свистуном. А за те, що якось, у минулому році, він несподівано для всіх пообіцяв написати хороші вірші до батьківського дня, а написав погані, і батьків довелося вітати прозою. Щоправда, віршів тих не бачив ніхто, крім Олі Воронець. Вона мала читати їх на початку концерту самодіяльності, але в останню мить читати відмовилася, заявивши, що вірші нікуди не годяться.

Це Оля першою сказала Колі: "Ех ти, свистун!.." А він у відповідь прозвав її Вороною: це, здається, був єдиний птах, якого він не любив.