— Вона не зітхне.
— Чому?
— Тому що її нема…
— Як то — нема?
— Отак… Не існує. Я не можу брехати тобі в ці останні години свого життя.
— А інша? А. Я.?.. Її теж нема?
— Теж.
— А Б. Ю.?
— І її…
— Ти що ж, брав перші-ліпші букви?
— Чому перші-ліпші? У мене була своя поетична система. Свій метод!
— Який метод? Скажи. Розкрий таємницю! Все одно нам небагато лишилось…
— Тому я й скажу… Так, був у мене свій принцип! Я брав першу літеру алфавіту і останню, потім другу від початку й другу від кінця, третю від початку й третю від кінця. Так і виходили: А. Я., Б. Ю., В. Ш. Розумієш?
— Ти здорово вивчив алфавіт! А кохання, виходить, не було?
— Чому ж? Я закохувався, хотів умерти, потім байдужів, повертався до життя й знову закохувався!
— В нікого?
О, скільки на світі несподіваного й незбагненного!
— Хіба це перший випадок у літературі? Хіба й інші поети не вигадували, не уявляли собі образи коханих? І хіба не поклонялися їм, наче живим людям? Хіба не поклонялися?
— Я про це не чув.
— І не здогадувався?
— Ні, не здогадувався.
— Ну, як же це ти? Хіба це не ясно?..
— Що?
— А те, що вигаданий образ майже завжди кращий за реальний?
— Ну, це вже вибачай…
— Хіба можу я вибачити, коли ти не розумієш елементарних речей?
Він знову заговорив у своїй улюбленій манері, запитаннями, чого я просто не терпів. Він увесь час дивувався: як це я не знаю, не чув, не читав!
— Слухай, Покійнику, хоч у ці останні години розмовляй по-людському, — сказав я з погано прихованим роздратуванням. — Коли хочеш, то поясни, а не хочеш…
— Чому б мені не хотіти?
— Знову ти…
— Зрозумій, кожній людині притаманний власний стиль розмови: це її індивідуальність. Хіба це…
Я рішуче ступив убік.
— Не йди! — Покійник схопив мене за руку. — Я хочу все пояснити тобі… Може, ти випадково врятуєшся і тоді відкриєш таємницю моїх "присвят"! Розумієш, живим людям завжди властиві якісь вади. А вигаданий образ може бути бездоганний. Так би мовити, ідеальний! Йому якось приємніше поклонятися. Як мрії! А люди завжди з вадами…
— Але ж зате вони живі!
— Хіба це істотно?
— А хіба ні?
Покійник глянув на мене з жалем:
— Колись ти зрозумієш. Загалом, якщо ти випадково… Тоді прокоментуй мої вірші, щоб не виникали запитання. Бо інакше почнуть шукати всіх отих А. Я. та В. Ш., когось не того…
— Покійнику, не будь такий похмурий. Твій погляд впливає на інших.
Він зобразив на обличчі "останню усмішку".
— Ось бачите, в якому доброму гуморі Покійник! — сказав я. — А ти, Принце? Що ти там написав?
Я у вогкому підвалі
Не журюся, зовсім ні!
Тут, в підвалі, ми дізнались.
Що прекрасні дні ясні!
Серце радощамн б'ється;
Порівнянням пізнається.
Принц Датський винувато розвів своїми величезними руками:
— Ось… Спало на думку. Може, вам буде приємно?
Фізична сила і далі уперто поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю!
Добрий Принц хотів порадувати нас, але вірші його нікого особливо не радували, бо всі вже до них якось звикли. Здається, вперше в житті Принц відчув це і, сховавши за спиною свої руки (він завжди не знав, куди їх подіти), тихо сказав:
— Тоді вибачайте…
— За що? Ти дуже точно висловив наш загальний настрій! — вигукнув я з погано прихованим співчуттям.
Моє співчуття не сподобалося Принцу. Він раптом порвав вірші й викинув у темряву. В ту саму, яка допомогла йому оцінити світлої
— Хіба це не звичайна річ? — поставив своє чергове запитання Покійник.
— Що? — не зрозумів я.
— Те, що сталося. Хіба класики не знищували своїх творів? Не спалювали їх?
— Але ж на те завжди були причини, — заперечив я. — Їх не визнавали, не розуміли… А ми Принца завжди розуміємо. Ну, та нічого… Засідання гуртка триває!
Миронова підняла руку й сказала:
— Можна мені?
— Авжеж. Чим ти нас порадуєш, Миронова? Начерком?
Назви її начерків завжди починалися з слова "мій", "моя" або "моє": "Мій день", "Мій ранок", "Моя сестра", "Моя кімната…" Цей начерк мав назву "Моя неділя".
— Звичайно по неділях я встаю о 9 годині 30 хвилин за місцевим часом, щоб о 10 годиш послухати "Пионерскую зорьку". Але цієї неділі будильник задзвонив, як у звичайні дні, тобто рівно о 7 годині 10 хвилин. Умилася я швидко, як ніколи: у ванній кімнаті було порожньо, всі ще спали, ніхто не поспішав на роботу. О 7 годині 30 хвилин за місцевим часом я з'їла один бутерброд з ковбасою і яєчню…
"Її останній сніданок!" — подумав я.
Миронова читала далі:
— О 8 годині 30 хвилин я була в шкільній канцелярії. Там зібралися всі члени літературного гуртка, щоб їхати на стару дачу, де творив письменник, ім'я якого колись носив наш гурток. Гліб Бородаєв, онук письменника по татовій лійці, повідомив нас, що наш класний керівник Нінель Федорівна захворіла. Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…
— Перечитай останнє речення! — голосно вигукнув я, бо доля забажала, щоб цієї хвилини в голові мені майнув один здогад.
Миронова перечитала.
— Що таке? — Покійник схопив мене за руку.
— Чекай, чекай! Здається, я починаю…
— Що?! — з надією запитав Принц Датський.
— Дайте час. Здається, я вхопився за кінчик мотузка… Тепер треба не випустити його!
— Хіба тобі важко пояснити? — заскиглив Покійник.
— А хіба тобі важко почекати? — Наслідуючи його, я відповів запитанням на запитання. — Читай, Миронова. Читай далі!..
Вона докладно повідомила всіх нас про те, як ми сіли на електричку, як зійшли з неї, як дісталися до дачі, як познайомилися з Племінником і як "об одинадцятій годині сорок хвилин за місцевим часом за нами замкнулися двері…"
— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей, — похвалив я Миронову.
Я був вдячний їй за її гідний подиву спокій (команди хвилюватися не було, вона й не хвилювалася!). А головне, за ту фразу, яка наштовхнула мене… Але не буду забігати наперед. Хоч мені й дуже кортить забігти.
— Засідання гуртка триває! — оголосив я.
— Хіба не краще нам помовчати? — спитав Покійник. — Я відчуваю, що твоя думка почала працювати. Ми помовчимо, щоб не заважати…
— І справді, Алику! Так, напевне, буде краще! — сказала Наташа.
Значить, вона й досі ще покладала на мене надії! Я знову похолов, але вже з радощів. "Тепер я мушу вчепитися за той кінчик мотузка, який, здається, у мене в руках!" — так я вирішив.