– А я зрозумів по-іншому: що це не про півострів, а про нас усіх: що якась давня дрібна гризня переросла… ну, у "лавину". Один постріл – і він посилюється через луну, а потім сходить лавина; якось так… Пробачте мені, Людмило Гнатівно, – додав він тихо.
Вона побагровіла ще дужче, зняла окуляри і взялася довго й ретельно їх протирати. Потім мертвим голосом повідомила, що урок завершено.
– Ти точно псих, Турухтуне, – сказав Лебідь дорогою до хімлабораторії. – Стовідсотковий.
Сашко повів плечима.
– А на твою думку, – запитав, – а от Спокутника теж отак… по-різному розуміли?
Лебідь пхикнув і покрутив пальцем біля скроні.
Після хімії, на великій перерві, Сашко дочекався Настю у вестибюлі й вони разом пішли до столовки. Це в них уже стало ритуалом, хоча віднедавна – Сашко відчував – щось змінилося. Щось було не так у їхніх стосунках.
Загалом він знав, що саме. І дратувався на себе, проте нічого не міг вдіяти. Постійно щось перешкоджало. Спершу не запрошував її у кіно через недавно померлого брата, потім кульку віддали в душницю і Сашко не був упевнений, засмутилася через це Настя чи ні; тоді зібрався запросити, але батьки повезли її на вихідні до бабусі з дідусем…
Хоча, відверто, усе це були відмазки. Сашко просто боявся відмови.
Іншим хлопчакам усе вдавалося легко і просто, а він – от такий довбень. Просив поради в Лебедя – той віджартувався, мовляв, ти повинен до всього дотумкати сам. Сашко навіть запідозрив, що нескінчені байки Лебедя про дівчат – суцільні побрехеньки. Хоча навряд чи; не може такого бути, щоби побрехеньки; тільки не в Лебедя!..
– Як проект? – запитала Настя.
– Та так… – Він мимохідь розпрямив кутик скатертини і змів неіснуючі крихти. – Збираю матеріал.
– Якийсь ти блідий. Ти взагалі відпочиваєш, хоч інколи? Чи на вихідних теж вчишся?
Він потупився. Подумав: зараз або ніколи. Набрав побільше повітря…
Заговорили одночасно.
– Думав от у кіно сходити…
– А ти чув, "Легенду про Душепивцю" з четверга показують…
Замовчали.
– Підемо? – поцікавився він, усміхнувшись. – У суботу?
– У суботу я не зможу. Давай післязавтра?
– На вечірній? Чи перед школою?
– Перед школою не встигну, у мене ж танці.
– Тоді – увечері?
– Увечері. – І вона раптом додала, ще раз його здивувавши: – Я вже думала, ти ніколи мене не запросиш.
Вони заходилися обговорювати подробиці: де й о котрій зустрічаються після уроків, який кінотеатр і, звичайно ж, які місця вибирати, і що за квитками варто з’їздити сьогодні, бо прем’єра у 3-D, народу напхається, це завжди так…
Сашко почувався дивно: із неймовірно живим і яскравим сприйняттям кожної миті – слова, жесту, погляду, – поєдналася певна відстороненість, так, наче спостерігав за собою збоку.
Він ще не встиг отямитися, як до їхнього столу проштовхався Грищук і, задихаючись та активно жестикулюючи, заходився щось пояснювати. Погляд у Грищука був дикий і кумедний, окуляри збилися набік, а вузол краватки майже роз’їхався.
– Що? – перепитав Сашко. – По-людськи можеш пояснити?
Грищук узяв зі столу компот і залпом видудлив. Витер змокріле підборіддя, чітко, по-людськи сказав:
– Антип приходив. Я в класі сам сидів, ну, ще Жирнова, але який з неї толк. А більш нікого. Ну і от. Антипов такий зайшов, посміхнувся й одразу до твоєї парти. Я йому кажу: "Не чіпай", – а він… – Грищук безнадійно махнув рукою і зиркнув на Настану склянку компоту. – А Жирновій він пригрозив, якщо хоч кому бовкне, вони з Рукоп’ятом її з-під землі дістануть.
Сашко сполотнів. Його портфель був уже не новий, але міцний, ще кілька років можна носити. А на новий зараз грошей точно немає. Та головне не це; коли Антип щось зробив із конспектами – кінець. Ну добре, хімію у Грищука можна списати, і біологію… а фізику Грищук конспектує паскудно, він, гадюка, її і так розуміє. І це ж не один вечір доведеться згаяти, щоб усе перекатати.
І ще в портфелі був зошит із нотатками з дідового проекту. А таке в жодного Грищука не спишеш.
– Куди він пішов?
– Сказав, тебе на подвір’ї чекатимуть. Сказав: "Хоче забрати – нехай приходить". – Грищук знову зітхнув. – Ти б не ходив, Турухтуне, га? Покличемо директора чи класну, хай із ними розбираються. Там усі: і Рукоп’ят, і Ковпак, і той… ну, худющий такий.
Загалом, мабуть, іншим разом Сашко так би й учинив. Але ж не при Насті.
– Розберемося, – сказав він, підводячись із-за столу. Сподіваючись, що схожий зараз на Діка Андреоллі; здогадуючись, що напевно ні.
– Я з тобою, – заявила Настя. – Пішли.
На подвір’ї було тихо й порожньо, як у фінальній сцені "Срібних сідел" – у тій, де дуель. Меншаки збилися у зграйки на лавочках уздовж вікон, попритискалися носами до скла і спостерігали.
Рукоп’ят і кодло чекали під парканом, біля старої липи. Циркуль усівся верхи на нижню гілку і гойдався вгору-вниз, вона глухо й покірно рипіла під ним. Поряд, єхидно усміхаючись, щось обговорювали Ковпак і Антипов. Рукоп’ят уперся лопатками в паркан і, склавши руки на грудях, напружено стежив, як Сашко з Настею прямують до нього. Портфель стояв біля його ніг на купі підгнилого листя, уздовж паркана таких куп було чимало, на вихідних їх спалювали.
Сашко став перед Рукоп’ятовим і змусив себе пригадати той день, коли все це кодло дало драпака – аж закуріло. "Хлопчиська, – твердо сказав він собі, – просто хлопчиська".
Але тепер це були жорстокі, озлоблені хлопчиська, котрі прагнули відігратися за свою ганьбу.
– О, і коза тут, – вищірився Рукоп’ят. – Душевненько, ага. – Він повернувся до Сашка. – Ну що, головастику, хоча б дала?
– Поверни портфель, – промовив Сашко.
Він тільки зараз збагнув, що вийшов на вулицю без куртки. Було дуже холодно, і йому насилу вдавалося стримуватися, щоб не затремтіти. Щоб не здригнувся голос. Це найголовніше. Помітять слабину – розчавлять, знищать.
Жевріла надія, що втрутиться хтось із учителів, хоча навряд чи. Рукоп’ят спеціально розіграв усе у віддаленому куточку двору, на перерві. Зараз задзвенить дзвоник – і нікого ти, Турухтуне, не дочекаєшся. Натомість Рукоп’ят влаштує перед усією школою "відкритий урок" – щоб інші не насмілювалися.
– Який портфель, тюхтію? Цей? – Він тицьнув його носаком чобота. Портфель повільно завалився набік і впав, привідкривши "рота", втупившись тьмяними застібками в сіре небо. – До чого тут я? Мені він не треба. Тобі треба? – повернувся Рукоп’ят до Антипова. Той похитав головою і вишкірився, аж вуха стали сторчма. – А тобі? Тобі?