Циркуль і Ковпак дружно підтвердили, що і їм – ні до чого.
– Бачиш, – сказав Рукоп’ят, – ми не претендуємо. Забирай. Ми по середах такі ельфи – сказитися можна.
Це, звичайно ж, була пастка. Але вибору вони не лишали.
Сашко зробив крок уперед і, намагаючись не повертатися спиною до кодла, взявся за ручку портфеля. Підняв.
На вагу портфель був як зазвичай. Невже викинули конспекти й натовкли туди багна?..
Сашко закинув портфель за праве плече й став боком до Рукоп’ята. Настя була поруч, уважно стежила за всією четвіркою. "П’ятий, – подумав Сашко, – минулого разу їх же було п’ятеро". Потім пригадав, що подейкували, начебто Лобзика піймали в парку, коли той вимагав у якоїсь парочки гроші, і закрили на декілька діб.
Добре, Лобзика немає – але якийсь підступ є, повинен бути. Невже таки споганили портфель?..
Він відійшов від кодли, Настя з ним. Уже на півдороги до ґанку Сашко не втримався: зняв портфель і відкрив. Ні, все на місці. Точніше, все перемішалося, але це дурниці, видно неозброєним оком, що нічого не вкрали й не підкинули. І в боковій кишені нема ані цеглини, ані дохлої жаби.
– Гей, – гукнув Рукоп’ят, – шпондряку, ти нічого не забув?
Сашко мовчки повернувся.
– Оце народ пішов, офігіти, який забудькуватий. – Рукоп’ят подав знак Циркулю, той потягнувся і дістав з-за стовбура щось брудне, схоже на каменюку. Задоволено вишкіривши зуби, Циркуль зістрибнув із гілляки й передав це Рукоп’яту.
Раптом подув вітер. Сильний, зустрічний; Сашко одразу відчув себе так, наче стоїть без одягу. Він чув, як тихенько зойкнула за спиною Настя, бачив краєм ока рух за склом – там, де дивилися, але мало скло з вікон не повичавлювали, дітлахи.
Вітер дув, і брудний предмет, погойдуючись на кінці ланцюжка, затиснутого в Рукоп’ятовому кулаці, почав розвертатися. Сашко побачив вухо, щоку, вишкірений у посмішці рот.
Це схоже було на лункий кошмарний сон, коли падаєш, падаєш, падаєш і не можеш прокинутися.
Вітер дув, кулька, плавно гойдаючись, оберталася – і все ніяк не могла обернутися.
– Оп-па, – байдуже кинув Рукоп’ят. – Сурприз.
Він ухопив правицею кульку і покивав нею, як кивають лялькарі маріонеткою:
– От вам здрастє!
Бруду не було – були сліди від фломастера, спроба зобразити рум’янець на щоках, волосся, може, ластовиння. Посмішка до вух, ніс – перевернутий догори знак питання, очі з кружальцями зіниць.
Чорне на вишневому мало моторошний вигляд. Як рвані рани. Як…
– А я сумуваф, онучегу, – сказав, мавпуючи, Рукоп’ят. – Шо ж ти довго…
Сашко врізався в нього, збив із ніг і зацідив кулаком у пику, потім ще раз. Найменше він думав про те, чи схожий тепер на Діка Андреоллі. І абсолютно не замислювався, як швидко після цієї бійки його турнуть зі школи.
Він замахнувся й утретє, але отримав у вухо, в очах потемніло, світ гойднувся, завертівся, наче калейдоскоп, боляче врізався в живіт. Перехопило подих, від болю і люті. Він скочив на ноги – його вдарили знову, так, що полетів спиною просто на купу липкого смердючого листя. У голові задзвеніло; ні, зрозумів він, це дзвінок, дзвінок із великої перерви, оце зараз усі розбіжаться, залишусь тільки я і вони.
Тільки б Настю не чіпали, гади!..
Він підвівся знову, змусив себе встати. Треба було відволікти їхню увагу. Треба було…
Йому підставили ногу і з реготом штовхнули обличчям назад у листя, холодне і мокре.
Сашко перекотився на спину. Почув тупотіння.
– О, – процідив Рукоп’ят, сплюнувши цівку слини, – ти глянь. Ще одне. Підмога, типу.
Курдін налетів на нього з розгону й замолотив кулаками. Рукоп’ят зло й різко вдарив. Курдін осів, тихо засичав.
Краєм ока Сашко бачив дідову кульку – та застрягла в гіллі, але під вітром грізно розгойдувалася і, здавалось, намагалася вирватися з крони.
Рукоп’ят стояв, широко розставивши ноги, рухав щелепою і пробував язиком зуби.
– Ахрініли, – сказав.
Поряд Циркуль щосили втримував Настю. Кривився: та спромоглася-таки підбити-йому око, і тепер синець наливався густим фіолетом.
– Ковпаку, підбери там його портфель, – звелів Рукоп’ят. – Почитаємо.
Антипов потер долонею спітнілу шию:
– А по-моєму, час валить. Мало шо…
– Не сци.
– Та я не в тому смислі. Просто…
– Закінчимо – звалимо. Сам бачиш: шпондряки оборзіли. Треба провчить.
– Гей, Ромку.
– Зажди, Ковпаку.
Рукоп’ят знову сплюнув і ступив крок до Сашка. Примружився, зневажливо буцнув носаком:
– Розлігся, шмаркля. Встав-вай! І тіки спробуй комусь бовкнути… Ти затямив, каліч?
– Пішов ти!
– Шо ти сказав?!..
– Гей, – втрутився Ковпак, – Ромку, тут…
Сашко спершу подумав, що це в нього гупає у скронях кров. Потім побачив чиїсь ноги, багато ніг, взутих у чоботи, теплі черевики, кросівки.
– Це шо за… – Рукоп’ят, схоже, відверто потішався від того, що коїлося. – Дрібнота, ви для чого виперлися? Ану валіть, нах…
– Самі валіть! – перебила його Жирнова. Тихо і спокійно, хоча Сашко бачив, як тремтять у неї руки. – Негайно.
– Ш-шо?!
– Ромку, – покликав Антипов, – ми їх потім…
І тут над його головою щось зашурхотіло, подув вітер, струсив нарешті дідову кульку, що заплуталася в гіллі липи, і розвернув "обличчям" до Сашчиних однокласників.
Жирнова ойкнула, і ще хтось із дівчат, а похмурий Грищук із перекошеними окулярами прошепотів:
– От сволота!
Кулька танцювала в повітрі, дражнила. Грищук ухопив її за ланцюжок, щоб не знесло вітром.
І ступив крок до Рукоп’ята, стискаючи кулаки; решта пішли за ним, мовчки і сміливо.
– Війна з ліліпутами, – гигикнув Циркуль. – Ус-сацця.
Це було безнадійно і, за великим рахунком, безглуздо.
Що вони могли зробити кодлу? Навіть усі разом – що?
Сашко скривився від болю, але повільно підвівся, сплюнув рожеву від крові, спінену слину.
– Біжи, Рукоп’яте, – сказав тихо, але той почув і витріщився на нього, ще не розуміючи. – Біжи, – повторив Сашко, уже гучніше. – Пам’ятаєш, як чесав тоді? Ти і твої… – Він знову сплюнув червоним, у роті стояв солонуватий металевий присмак. Повернувся до Антипова і кодла: – Ну, чого стали? Бийте або втікайте, ну! Ну ж бо! Давайте!!!
Грищук уже підійшов до Рукоп’ята впритул, і той розгублено відштовхнув його, як відштовхують набридливе кошеня. Грищук перечепився й упав поряд із Курдіним. Скочив; одна дужка зламалася й висіла, наче перебита лапка у комахи.