Душниця

Страница 35 из 35

Аренев Владимир

І ще хочеться додати, правильно підмічено, люди часто звертаються до близьких для них померлих через їхні фотографії, пам’ятні речі. Усе це природно і навіть не сумно. Речі, фотокартки, їх зберігають на пам’ять і зрідка дістають. Хоча мене лякають фото, знаєте, в старих будинках висять на стінах чорно-білі, без рамочок, просто на кнопках. Фотографії померлих батьків тощо, а вони часто так строго і тужливо дивляться, що стає якось не по собі. У мене є іграшка – великий ведмедик, подарований прадідусем. Він не такий, як сучасні плюшеві ведмедики – мрія багатьох дівчаток. М’який, але з іншого матеріалу, набитий твердою ватою, яка лізе зі рваних лап, одне вухо практично відірване. Я попросила маму його не зашивати, тому що він для мене геть як живий, пам’ять, можливість бути поряд з тим, хто помер, але так само дорогий. Лежить собі біля полички та й лежить, але коли треба… Це все, скажімо, власне бажання взаємодіяти – пам’ять, душа; це все може викликати печаль, звісно, але може бути й просто бальзамом для серця, а не жахливе нав’язане змішування живих і мертвих. Кожну пам’ять варто поважати, навіть нині живих.

* * *

Nastasbka:

13.02.2013

Hi, це не книжка для легкого прочитання. Це направду достойний твір.

Спочатку я була дуже збентежена появою якоїсь там кульки. Для книжок нерідко характерні введення героєм читача у свій світ – наприклад, "Голодні ігри", "Обрана", там книжки починаються з пояснення облаштування світу героя.

Загалом, я трохи не розумію мети створення душниць. Є люди, котрі хочуть тримати при собі душі близьких і розмовляють із ними – для таких і створюються душниці. Але навіщо всіх змушувати обов’язково їх використовувати? Нащо ставлять такі огорожі, чому не дають людям спокійно відпустити душі померлих? Можливо, я з часом знайду відповідь на ці запитання.

Повернусь безпосередньо до самого твору.

Дуже гарна думка – ідея зближення людей. Неможливо пізнати людину, не пізнавши її душі. Сашко зрозумів, прочитав дідову душу, тому й почав його чути. І, думаю, дідові було радісно бачити людину – і не просто людину, онука, який його розуміє.

Що б очікувало Сашка за скоєне, не хочеться навіть уявляти. Але вчинок – благородний. Це ж яку сміливість треба мати, щоб піти проти системи! Тим паче підлітку.

Щиро вдячна авторові за книжку. Вона змусила мене змінити деякі погляди. Я, наприклад, стала більше часу проводити з близькими, особливо з бабусею. У нас, звісно, немає душниць (Слава Богу!). А ще приємніше знати, що є людина, яка тебе завжди підтримає, заспокоїть і з непідробними цікавістю і співчуттям вислухає твою історію.

Ще раз величезне дякую. Книжка чудова.

250300:

25.02.2013

Мені сподобалася ця книжка тим, що неприємності одна за одною накривають хлопчика-підлітка з головою.

Але він уміє з них виплутуватися. Його впевненість і наполегливість допомагають у цьому. Мені подобаються ці риси. Автор висловив головну думку про те, що в житті.можуть траплятися різні ситуації – і хороші, і погані. Хорошим варто радіти, а з поганих вибиратися. Головний герой оповідання володіє цим умінням. Ще мені сподобалася ідея автора про кульки, у яких живуть душі померлих людей. Моя оцінка – 10/10.

P.S. Скажіть, а ці кульки направду існують, чи це лишень фантазія автора?

Nellka:

01.03.2013

Я би хотіла таку книжку у своє дитинство. Проте мені й зараз не пізно.

Після прочитання залишилося сумне і світле відчуття.

Не застаріли ще такі книжки, їх треба, треба якнайбільше, тому що писати так чисто і чесно, і при цьому сучасно і зрозуміло для недорослих, можуть небагато хто.

Позиція юнаків і дівчат (не знаючи до пуття, що там, у небі, для душ по-справжньому відбувається, відпустити того, хто вірить у небо, бо нехай воздається кожному відповідно до його релігії) мене саму дуже заспокоїла. Це не проти системи, це саме "кожному відповідно до віри його", нехай і не лише в біблійному значенні.

Я до цього читала "Коли замовкне тиша" про війну, читала "Скляну кульку" про важке життя, і тут раз – і бальзам на душу. І, здається, далеко не все в повісті радісно і спокійно, а все одно.

У нас немає душниць, нам простіше. А смерті можна взагалі не боятися – навіщо? Головне – не закликати.

Загалом вразило, що мертве, загробне, тісно переплітається із живим, насущним. День народження померлого брата; не можна поцілувати дівчинку – кулька дивиться; складно розмовляти з мертвим, тому йому читають книжки. Напевно, ще й од того спокійно, бо не страшно.

Надто багато людей, здалося спочатку, ходять з кульками, надто багато в тій-таки школі. А потім подумала – у нас же нема кульок, ми не знаємо, хто в кого помер. Може, приблизно, так і є, цілком може збігатися.

Потішило, що герої (чи враження про них) якщо й змінюються, то здебільшого на краще (Курдін, дід).

Окреме дякую від книгоманки за чудове занурення читача у світ. Я, відверто кажучи, інколи вже боюсь вивалювання обстановки на читача в ліричному відступі і решти "штучностей", тому мене приємно вразили.

InnaYukhim:

12.03.2013

Так, справді, читати не так просто. Твір дуже сильний, важкий, знадобився час, щоб заглибитися. Оповідання дуже зворушливе, серйозне, попри те, що фантастичне. Воно змусило мене плакати. Я б навіть сказала, що воно психологічне.

Ситуації досить реальні, хоча це й фантастика. Я, звісно, не маю на увазі всю цю історію про померлих. Ми насправді інколи не розуміємо людей, котрі поряд із нами, ми з ними майже не спілкуємося, іноді не цінуємо, Сашко тільки після смерті дідуся зрозумів по-справжньому, якою людиною був його дід, відчув, як і чим він жив. Твір справив на мене велике і сильне враження. Він змусив мене багато про що задуматися. Проте через деякий час мені слід його перечитати, є дрібні моменти, які я до кінця не зрозуміла.

10/10, дякую. Це оповідання дуже пасує підліткам. Та й дорослим теж.